Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— За що, наприклад? Поновлення сил ніколи не було порушенням.

— Ну це, типу, їхня точка... Темні тут не живляться. Старий центр, до біса людей, нап'єшся — то й легко спровокувати їх на якусь дурницю, бо де натовп — там завжди спалахи. Воно тобі треба?

Варті не сподобалася фамільярність випадкового темного (аура заговорила промовисто), але вона повільно кивнула, тоді скинула його кремезну руку зі свого плеча і спустилася сходами до вулиці, відчуваючи гострий біль під ребрами.

Хлопець подався за нею й докинув:

— Ходи, покажу, де краще.

— Не треба, — шикнула Варта, прискорюючись.

— Та ходи, та їй-богу, що ти, як ніби я маніяк якийсь!

— А мені звідки знати, що ні? — відрубала дівчина, спантеличена раптовою наполегливістю незнайомця й роздратована болем.

— Отакі, як ти, від нормальних хлопців бігають, а потім за маніяками й упадають, — голос небажаного супутника звучав знущально. — Але я все одно тебе не кину. Ти ж і не в темі ще, наскільки тут небезпечно!

— Так? Наскільки ж? — Варта спинилась і розвернулася так, що хлопець ледь не налетів на неї на ходу.

— Дуже, — видихнув він зловісно. — Тому краще зважай на розумні поради.

Маг здавався серйозним до краю. Коротке скуйовджене волосся й розпашілі, торкнуті засмагою щоки мали такий вигляд, наче він щойно тікав звідкись.

— Чула про з'їзд Конгломерату в Празі? — виклично спитав хлопець, мружачи світло-карі очі. — Великі цабе припленталися. Суд у повному складі.

— Ну чула.

— Ну от. Якщо ці високопосадові чваньки зібралися, то на нашу проблему звернуть увагу.

Варта усміхнулася кутиками губ. Судячи зі вчорашнього засідання, у Конгломерату не було ані найменшого бажання вирішувати якісь празькі питання. Схоже, про це вони і не знали.

— Що у вас тут таке? — примирливо спитала вона. — Я у відпустку приїхала. Не хочу влазити в проблеми.

— О-о-о, — хлопець явно відчував задоволення від того, що може відкрити «туристці» страшні новини. — Розумієш, наші зникають безвісти. Беруть — і зникають. І, знаєш, хоч би трупи знайшли — то можна було б ще доколупатися до істини. А так — ні духу. Відьми правдовод варять, а споювати ним нікого. Уже два випадки було.

— Що — отак посеред білого дня?

— Ага!

Варта кивнула й швидко відповіла:

— Що ж, дуже шкода ваших. Дякую за інфу. Я пішла.

— Та було б за що! — незнайомий маг вищирився ширше. — Але тобі б знадобилась якась компанія. Про всяк...

— Я таки просто приїхала у відпустку.

— Тоді хоч на збори навідайся, — наполягав чаклун.

— Мені достатньо інформації...

— У нас збори біля Нового Світу. Адресу я тобі скину. Приходь і спитай Бурштина. Чи Амброжека, — пробуркотів темний, ігноруючи всі її слова. — Лади? Не хочеш же, аби твій труп зник безвісти...

Дівчина відчула, що закипає, і відштовхнула незнайомця з такою силою, що той ледь утримався на ногах, попри кремезну статуру.

— Геть від мене, — відповіла вона з придихом. — Інакше твій труп знайдуть просто тут.

Злість ізсередини хльоснула, й Варта зірвалася з місця, не озираючись на темного, який надміру хотів її попередити про небезпеки прекрасної Праги.

...За кілька хвилин вона з ошалілим від бігу серцем дивилася у вікно трамвая на розмірені хвилі Влтави. Не могла зрозуміти, чому аж так спалахнула через незнайомця. Чому дала темряві себе пересклити. Мовби затьмарення найшло. Розповідь мага не переконала її, що справа серйозна, — якби так, то Конгломерат звернув би на неї увагу. Не можуть же тутешні зникати безвісти — і щоб ніхто з влади про це не чув!

На тому боці річки дівчина впевнилася, що причепа-темний таки не стежить за нею. Опісля швидко знайшла меланхолійну жертву і пила її гірку енергію, доки все не почало закипати всередині, але вже не від злості, а від задоволення.

Наповнена силою по вінця, Варта заспокоїлася. Ще раз перевірила телефон, але новин від Златана не було. На мить це нагадало про Гру, коли чех часом зникав, бо мав тримати їхню співпрацю в таємниці від свого діда. Тоді чаклунка відшукала в найменшій кишені рюкзака записку від відьми Душанки, котра вдень закликала її до допомоги. Надпис на папірці неочікувано зник, і на його місці проступив інший: «Шабаш має щось тобі. Приходь будь-якого дня близько півночі». І адреса.

Варта спершу не повірила своїм очам, але це точно був той самий папірець та почерк. Вона ніколи раніше не бачила магії, що змінювала б рукописний текст. А якщо така й існує — чого не можна відкидати, — то це схоже на діяльність алхіміків, а не відьом.

— Не діждете, що я сьогодні влізу ще хоч в одну проблему, — Варта вдруге пробігла напис очима і сховала химерну записку до сумки.

Вона була певна: якби Душанка захотіла, то написала б щось конкретне.

— Златане, озвися, — прошепотіла чаклунка, слухаючи монотонні гудки й барабанячи пальцями по телефонному чохлу.

Златан, падлюка, не озвався. Тому дівчина подалася до квартири чеха, де її зустріли пустка і тиша.

— Усі в цій Празі зникають, — пробурмотіла дівчина й здригнулася від хвилі холоду, яка шурхнула по спині.

Варта досі не змогла позбутися неприємного відчуття ліворуч під ребрами, яке оселилося там після сутички з алхіміками. Дівчина підозрювала, що то остання мудрована атака світлої віддає неприємностями. Адже алхіміки вдатні, коли доходить до розтягнутих у часі ефектів від заклинань.

Врешті Варта здалася на вмовляння внутрішнього голосу й написала Мельхіорові в надії, що знайомий світлий зможе пояснити їй, як позбутися цього постефекту, якщо вже підживлення не допомогло. Той несподівано набрав її у скайпі.

— Привіт, Варто, — по той бік екрана майнули білясте охайне волосся й розчервонілі щоки Мельхіора. — Ти де, що зв'язок такий паскудний?

— Привіт, Мелю. Посеред Європи. У старій кам'яниці з товстими стінами, де глючний вай-фай.

— Ого. Ну гаразд, — хлопець начепив на носа окуляри в тонкій оправі й умостився зручніше. За його спиною бежеві смуги шпалер розбивало темне коло годинника. — То ти, кажеш, постраждала в сутичці?

— Так. Билася з трьома світля... світлими. Я, звісно, не експерт