Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Забуваєш ремарку: це належало шабашу вашому в ті часи, коли тебе й на світі не було, — гмикнула алхімея й підняла крейду на рівень очей, готуючись до атаки. — Нині твій вчинок зветься крадіжкою.

Варта напружилася. «Допоможи», — написала їй власниця кав'ярні. «Допоможи», — попрохала інша відьма. Химерний збіг? Зайва проблема?

Секунда вагання минула.

— Геть, — шепнула дівчина до втікачки і розпустила павутину.

— Ти не посмієш спиняти мене, — погрозливо видихнула алхімея, і її тон запевнив Варту, що ця світла — точно відома особа в цих краях.

Та поки вона креслила атаку, Вартина павутина відтіснила всіх трьох світляків назад. Повітря задвигтіло, ніби невидима сфера розросталася навсібіч, — цього фокусу дівчина навчилася влітку, спостерігаючи за суддями.

Чаклунка впустила в себе запал, проте не забула сконцентруватися на щитах. Ті все ще надто слабко їй підкорялися. Вона не очікувала, що світлі отак відкрито підуть в атаку — посеред вулиці, посеред білого дня! Вони відверто порушували неписане правило: треба всіляко уникати застосування явної магії там, де це можуть помітити люди. Проте, здається, трійця була настільки зацікавлена в поверненні «викраденого», що ладна була не лише кинути незриму атаку, а й змусити землю розверзнутися.

Відьма рвонула з місця. Кілька пір'їн із її браслетів упали на асфальт.

Один з алхіміків чкурнув за нею, але Варта підрізала його ударом по нозі. Вона не розрахувала силу — удар вийшов надто потужним. Кров проступила на світлих алхімікових джинсах. Двоє інших спробували відтіснити чаклунку до стіни будинку, проте вона розбила їхні атаки. Знала: треба або здолати сильного, або натиснути на всіх одразу.

Варта провела перед собою жаску лінію, яка затримала алхіміків на дві секунди. Тоді скористалась відсутністю людей у полі зору і дозволила лінії розгорітись у видимий спалах. Цього вистачило, аби відвернути увагу нападників іще на мить.

Спочатку Варта шпикнула струмом алхімею, котру вважала найбільшою небезпекою, потім потягнулася до її супутника, який здригався на бруківці, стискаючи поранену ногу. Але непевний струм вислизнув і втік у землю. Праворуч — із боку третього алхіміка — щось глухо бухнуло об щит.

Атака головної алхімеї теж сягнула цілі. Щити нівелювали її, сипнувши по шкірі морозом. А затим таки тріснули, як тонка кірка льоду.

Світла скреготнула зубами. Вочевидь, вирішила, що промазала. Варта підпалила свою павутину і черкнула нею по руках алхімеї. Крейда вислизнула на бруківку.

Суперниця вихопила іншу з кулона на шиї. Її напарник кинувся на Варту з правого боку. Чаклунка відступила від його атаки — не хотіла надто явно показувати дію щитів, які стрімко поновлювались. Але атака світляка вцілила. Рука занила у відповідь на болючий імпульс. Пальці випустили павутину.

Варта втратила рівновагу. Зрозуміла, що ризикує програти, поки намацує павутину тремтливими пальцями. Тому спрямувала всі зусилля на підсилення і з легкістю, яку воно надало, сіпнула до себе дерев'яну вивіску сусіднього магазину. А тоді чимдуж торохнула нею найближчого алхіміка.

Він захрипів, зігнувся навпіл, але не впав.

Дівчина не дала йому шансу випростатись і з усієї сили вгаратала по спині. Цього разу суперник бухнувся на коліна і впав лицем на бруківку.

«Мінус один», — констатував внутрішній голос, коли позаду все спалахнуло.

Варта відчула, як чужа сила обплутує її, здавлюючи з усіх боків. Надтріснуті щити ще гасили тиск, проте не могли цілком поглинути його. Щось угвинтилося під ребра.

— Це мало б дістатися клятій відьмі, але ти сама вирішила зайняти її місце, — на лиці алхімеї палав переможний вираз. Вона була певна у своїй силі — й недаремно.

Варта сіпнула павутину в кулак і зігнулася, приземлившись на коліно: так легше було витримати. Алхімея, вочевидь, трактувала її рух по-своєму й остаточно повірила в перемогу.

Проте поки вона милувалась, як закляття притискає чаклунку дедалі нижче до асфальту, Варта зробила раптовий ривок і вивільнила плетиво павутини, затиснуте в кулаці. Атака шугнула просто в груди світлої.

Алхімея похитнулась і впала навзнак. Її очі розширилися від шоку. Тілом пробігали судоми. Дівчина хапала ротом повітря і стискала крейду, але нічого не могла накреслити тремтячими пальцями.

— Ти... на колінах до мене приповзеш... — прошипіла світлячка.

— Ні.

Чаклунка роззирнулась і, не помітивши нікого поруч, наступною атакою позбавила притомності пораненого алхіміка, котрий цілив їй у спину.

Вона залишила всіх трьох приходити до тями, сподіваючись, що вони не привернуть уваги поліції. Дратував біль у грудях і під ребрами — там, куди вдарила суперниця. Накотилася втома, яка перетворювала ноги на желе, затоплювала голову шумом і викликала бажання впасти тут-таки, біля алхіміків.

Відьми вже й слід прохолов.

Дівчина зітхнула. Троє на одну зіллєварку — це, звісно, відверте знущання, адже відьмам не корилася бойова магія. Проте внутрішній голос нагадував, що вирішувати забагато чужих проблем у новому місті — невдячна справа, яка ще озветься неприємностями.

Розділ З

Усі зникають у Празі

До університету в старій частині міста за річкою Варта вийшла навмання. Вона притулилася на сходах під помпезними арками невідомого факультету і задивилася на мерехтливу воду, яку розсікали прогулянкові катери.

Після витрат магії конче треба підживитись, і дівчина швидко знайшла собі жертву. Але так само швидко — через потік людей та власну розгубленість — випустила її з поля зору.

У пошуках нового джерела енергії чаклунка сховалася в затінку високої галереї університету. Спершу зиркнула на мобільний: Златан не телефонував. Тайфун розпитував, куди це Тарновецька рвонула, і скаржився на розтягнуті зв'язки, яким не вельми допомагало Ружиччине зілля. Дикоросла передавала привіт від співмешканок та вимагала фото трдельників і астрономічного годинника, якого Варта ще в очі не бачила. Погода обіцяла теплий вечір.

Дівчина втягла носом повітря. Знала: якщо зосередитись, інша жертва обов'язково знайдеться. Чаклунка розпустила павутину і занурилась у споглядання перехожих, шукаючи живильну пітьму в них. Злість, ревнощі, розчарування, смуток — усе негативне, що поповнювало її сили, розбурхувало їх, додаючи характеру вогняних рис і схильності до спалахів. Такою була природа темних — завжди...

— Ні, це невдале місце, — прошепотів хтось просто над вухом.

Дівчина здригнулася. Павутина затріщала на кінчиках пальців, готова до раптового нападу. Хтозна, чи ще хтось не впав їй на хвіст після тих світлих...

— Справді невдале місце, — повторив незнайомий хлопець і присів навпочіпки біля Варти.

Він владно опустив одну руку їй на плече, а іншою вказав угору, де над галереєю піднімалися вікна університету.

— Там, на другому поверсі, до