Із праху посталі - Рей Бредбері

— Сам ти втомився! — прохрипів Прабатько.

— Як тут душно, — відмітив Філій.

— Цього слід було очікувати! Прабатькові чотири тисячі років, вірно, Старий? Твій череп — це могила.

— Годі! — Старий стукнув себе по лобі. У його голові ніби затріпотіли крильцями перелякані птахи. — Годі!

— Ну ж бо, — зашепотіла Сесі, вгамовуючи паніку. — Я добре виспалась і проїду з вами частину шляху. Дідусю, я навчу вас, як триматися, а ще — тримати й стримувати ворон і стерв’ятників у вашій клітці.

— Ворони! Стерв’ятники! — запротестували кузени.

— Тихо, — сказала Сесі, втрамбовуючи кузенів, ніби стару неочищену люльку тютюном. Далеко-далеко її тіло лежало на єгипетських пісках, але дух кружляв над ними, торкався їх, розштовхував, зачаровував, утримував. — Дивіться і насолоджуйтесь!

Кузени подивилися.

І справді, блукати по верхніх поличках стародавньої гробниці було все одно, що виживати в тьмяному саркофазі, де спогади, склавши прозорі крильця, лежали, немов перев’язані стрічками бандеролі, в папках, пакунках, закутаних у саван фігурах та розкиданих повсюди тінях. То тут, то там особливо яскравий спогад, подібно єдиному променю бурштинового світла, осяював і надавав форму золотій годині літнього дня. Пахло потертою шкірою, паленим кінським волосом і ледь помітним запахом сечової кислоти від жовтяничних каменів, об які терлися їхні лікті.

— Дивіться, — прошепотіли кузени. — О, так! Так!

Наразі вони спокійно дивилися крізь припорошені пилом шибки древніх очей, спостерігаючи за величезним пекельним потягом, який ніс їх уперед, і за зеленувато-коричневим осіннім світом, що проносився повз них, як ніби повз будинок з вікнами, затягнутими павутинням. Промовляючи вустами старого, вони немовбито били свинцевим калаталом об іржавий дзвін. Звуки навколишнього світу вривалися в його порожні вуха, ніби статичний шум на погано настроєному радіо.

— І все-таки, — сказав Пітер, — це краще, ніж узагалі без тіла.

Потяг із гуркотом пронісся по мосту.

— Мабуть, я роззирнуся, — мовив Пітер.

Старий відчув, як поворухнулися його кінцівки.

— Стій! Фу! Місце!

Старий міцно заплющив очі.

— Розплющ їх! Дай подивитися!

Очі заворушилися.

— А ось і чарівна дівчина. Швидше!

— Найкрасивіша дівчина в світі!

Мумія не втрималась і розплющила одне око.

— Ах! — зітхнули всі. — Точно!

Молодиця аж вихилялася, підлаштовуючись під рвані ритми поїзда. Така ж прекрасна, як і виграний у тирі приз, коли позбивав зі стенду всі пляшки з-під молока.

— Ні! — Старий аж зажмурився.

— Розплющ негайно!

Його очі закотилися.

— Відпустіть! — викрикнув він. — Годі!

Дівчина поточилася, немов зібралася впасти прямо на них усіх.

— Годі! — вигукнув старий. — 3 нами ж Сесі, сама невинність.

— Невинність!

Внутрішнє горище заревіло.

— Дідусю, — тихо мовила Сесі, — з усіма моїми недалечкими екскурсіями, моїми подорожами, я не…

— Невинна! — заволали четверо кузенів.

— Послухайте! — запротестував Прадідусь.

— Ні, це ви послухайте, — прошепотіла Сесі. — Тисячу літніх ночей я ниткою соталася у вікна спалень. Я лежала у прохолодних заметах білих подушок, плавала голяка в річках серпневими полуднями і засмагала на берегах річок під пташиним поглядом…

— Я не хочу це слухати!

— Так, — голос Сесі мандрував по лугах спогадів. — Якось я затрималася на літньому обличчі дівчини, щоб подивитися на одного юнака, і в ту ж мить, я була в тому самому парубкові, обпалюючи пристрастю цю дівчину вічного літа. Я гніздилася в сімейній парі мишей, кружляла з папужками-нерозлучниками, чутливими голубками і ховалася в метеликах, що зливалися на квітці.

— Чорт!

— Грудневими ночами я возилася на санях, а навколо падав сніг і з рожевих ніздрів коней виривалася пара. У теплі хутряних ковдр ховалися шестеро молодих людей, що копошилися, жадали й отримували бажане…

— Припини!

— Браво! — горлали кузени.

— … і коли я селилася в конструкції з кісток і плоті, найкрасивішій жінці в світі…

Прадідусь був приголомшений.

Його немов заспокоїв раптовий снігопад. Він відчував, як ворушаться квіти коло його чола, як повіває ранковий липневий вітерець коло його вух. Як по всьому його тілу поширюється тепло, як наливаються древні пласкі груди, а вогонь спалахує в глибині живота. Тепер, коли вона розповідала про своє, його туби розім’якли та почервоніли. Він знову знав поезію і міг би оросити нею світ, мов небаченим дощем, а його стомлені, вкриті могильним пилом пальці, складені на колінах, набрали кольору вершків, молока і стиглого яблуневого цвіту. Він застиг, дивлячись на них, і стиснув кулаки.

— Ні! Віддайте мені мої руки! Геть з моїх уст!

— Досить, — сказав внутрішній голос, Філіп.

— Ми втрачаємо час, — зазначив Пітер.

— То привітаймо юну леді, — запропонував Джек.

— Так! — промовив чи не цілий церковний хор мормонів[14] в одне горло. Невидимі дроти підірвали Прадідуся на ноги.

— Облиште мене! — він заплакав і чимдуж стиснув очі, череп, ребра, заганяючи кузенів у неймовірну диво-могилу, яка могла поглинути їх. — Ну, ось! Годі!

Кузени рикошетом покотилися в темряву.

— Допоможіть! Дайте світло! Сесі!

— Я тут, — сказала Сесі.

Старий відчув, як його пересмикнуло, як залоскотало за вухами та в ділянці хребта. Легені набив пух, а ніс — сажа.

— Віллє, його ліва нога, воруши нею! Пітере, а тобі права, і крок! Філіпе, увага на праву руку. Джеку, на ліву. Нумо!

— Бігом — руш!

Прадідусь похитнувся.

Але не в бік прекрасної дівчини; він заточився і мало не впав.

— Зачекай! — гаркнув грецький хор. — Вона ж там! Хто-небудь, чіпляйте його. В кого його ноги? Віллє? Пітере?

Прадідусь настіж відчинив двері у відкритий тамбур, вивалився на вітер, що обвівав його зусібіч, і вже готовий був кинутися на луку, всіяну соняшниками, що миготіли перед очима, аж раптом:

— Фігуро морська, на місці замри! — вигукнув хор голосів із його вуст.

І він завмер у хвості швидко зникаючого потяга.

Обернувшись, Прадідусь опинився всередині. На крутому повороті, який потяг промчав, мов ракета, він присів на руки молодої леді.

— Вибачте! — підскочив Прадідусь.

— Вибачаю, — дівчина по-іншому поклала руки.

— Ніяких проблем, нічого страшного! — Стара-престара істота впала на сидіння навпроти. — Дідько! Трошки дах поїхав, ану на місце! Чортівня!

Кузени навіть вуха йому прочистили.

— Пам’ятайте, — прошипів він крізь зуби, — поки ви, молодняк, там казитеся, тут — я, Тутанхамон, щойно з могили.

— Проте… — камерний квартет посмикав його повіки. — Ми зробимо тебе молодим!

Вони запалили ґніт в його животі до бомби в його грудях.

— Ні!

Прадідусь смикнув за шнур. Відкрився люк. І кузени провалилися в нескінченний лабіринт блискучих спогадів: тривимірних фігур, таких же багатих і теплих, як дівчина через прохід. Кузени впали.

— Стережись!

— Я заблукав!

— Пітере?

— Я десь у Вісконсіні. Як я сюди потрапив?

— А я на пароплаві подорожую по річці Гудзон. Вільяме?

Десь далеко відізвався Вільям:

— Певно, це Лондон. Боже мій! Газети пишуть, що сьогодні двадцять друге серпня тисяча вісімсотого року!

— Сесі?!