Із праху посталі - Рей Бредбері

І потяг мчав крізь ніч, коли вона вимовляла останні слова привида батька Гамлета:

— «Прощай навік! І пам’ятай мене».

Вона повторила:

— «…пам’ятай мене!»

І привид «Східного експреса» затремтів. Вона взялася за іншу книжку:

— «Почнімо з того, що Марлі помер…»[27]

А «Східний експрес» торохкотів примарним мостом понад невидимою річкою.

Її руки, наче пташки, пурхали понад книжками.

— «Я — Дух Колишнього Різдва».

Далі:

— «Примарний рикша виринув із туману, із цокотінням пронісся в пітьму…»[28]

А чи не долинає найтихіший відгомін кінських копит з горла привида «Східного експреса»?

— «Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!»[29] — м’яко вигукнула вона.

І раптом! — наче стрибок жабки. Вперше більше ніж за годину в привида «Східного експреса» з’явився пульс.

Німці далі по коридору стріляли з гармат невіри.

А вона й далі лила ліки:

— «…Тужливе завивання пролунало над болотами…».[30]

І відлуння цього виття, цього нещасного крику, виринувши в глибинах душі її компаньйона по мандрах, пролилося з його горла.

Западала глибока ніч, місяць плив у височіні, й Жінка в Білому[31] ступала тихим краєвидом, як і читала старенька медсестра, і кажан, який, обернувшись на вовка, миттю став ящіркою, побіг чолом похмурого пасажира.

Зрештою в потязі запанувала сонна тиша, і міс Мінерва Геллідей впустила останню книгу з рук. Книга з глухим стуком упала на підлогу.

— Requiescat in pace?[32] — прошепотів із заплющеними очима мандрівник «Східного експреса».

— Так, — посміхнулася вона, киваючи. — Requiescat in pace.

І вони заснули.

Зрештою вони дісталися до моря.

Стояв туман, який перетворивсь на імлу, а та обернулася на краплі дощу — потік сліз безмежного неба.

Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота й пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на пором.

Привид «Східного експреса» відступив од юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.

— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Пором. Там же нема, де сховатись! А іще ж митниця!

Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на пором.

Вони потрапили в оточення приглушених голосів, грубих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно пором затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.

Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути:

— Хутко!

І вона майже підхопила на руки кволого чоловіка й понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.

— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!

— Він незвичайний! — Медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!

Старий роззирнувся.

— Але ж, — прошепотів він. — Це дитяча кімната.

Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.

— Дітки! Час розповідати казки!

Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:

— Час розповідати казки про привидів!

Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.

— Усім сісти! — наказала медсестра.

Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі навколо мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама. Вони роздивлялись його з голови до ніг, зазираючи у його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.

— А ви справді вірите у привидів? Так? — запитала міс Мінерва Геллідей.

— О так! — залунали крики. — Так!

Привид постатнів, так наче хтось устромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані, дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він указав крижаним пальцем на дитячі обличчя.

— Я… — прошепотів він. — Я… — знову пауза. — Розповім вам історію, що морозить кров у жилах. Про справжнього привида!

— Так! — загорлали діти.

Він заходився розповідати, і палкість його розповіді викликала тумани, притягувала імлу й запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він за хистким морем: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були й раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, старенька медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.

А тоді хтось із дітей спитав:

— А ви хто?

Закутавшись у свій напівпрозорий саван, примарний пасажир напружив уяву та почав відповідати.

Лише звук корабельного гудка різко обірвав тривалі опівнічні історії. Приходили батьки, щоби забрати своїх загублених дітей подалі від джентльмена «Східного експреса» з крижаними очима. Його голос пробирав до кісток, а він усе шепотів і шепотів, аж доки пором легенько не вдарився об причал й останнього хлопчика, попри його спротив, не забрали з каюти. Старий та медсестра зосталися самі в дитячій кімнаті, коли пором спинився і затремтів по-особливому, наче він теж чув, слухав і насолоджувався передсвітанковими оповідками.

Стоячи на трапі, мандрівник зі «Східного експреса» з ноткою жвавості сказав:

— Ні! Мені не потрібна допомога, щоб спуститися. Дивіться!

Упевненим кроком він спустився трапом. Діти додали його постаті кольору, зросту й голосу, і що ближчав він до Англії, тим ширшою і вільнішою ставала його хода, тож коли він ступив на причал, з його тонких губ щасливо випурхнуло тихе зітхання, а медсестра позаду нього насуплено спинилася й дозволила йому побігти до потяга.

Спостерігаючи за його майже дитячим поспіхом, вона могла лише стояти на місці. Її затопило відчуття втіхи або й навіть чогось більшого. Він біг, її серце бігло разом із ним — і раптом удар неймовірного болю накрив її ковдрою темряви, і вона знепритомніла.

Через поквап примарний пасажир зовсім не помітив, що старої медсестри не було поряд — так швидко він ішов.

Біля потяга він видихнув: — Ось! Нарешті! — й міцно вхопився за поручень. Тільки тоді він відчув, що чогось бракує, й озирнувся.

Мінерви Геллідей не було поряд.

Через мить вона підійшла. Жінка мала блідіший, ніж зазвичай, вигляд, але на її вустах грала широка усмішка. Вона тремтіла, заледве не падала. Цього разу він її підхопив.

— Люба леді, — промовив старий. — Ви були такою люб’язною.