Із праху посталі - Рей Бредбері

в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, заходилися гавкотом собаки та що було духу втікали коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам чи готелям. А нас, примарних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали у полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Куди — не знаю. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!

Його голос розтанув у тиші.

— А як вас звати? — нарешті запитала вона.

— У мене немає імені, — прошепотів він. — Тисячі туманів відвідали мій родинний склеп. Тисячі дощів пролилися на мій надмогильний камінь. Сонце, вода і туман знищили всі позначки. Моє ім’я розтануло в квітах, траві та мармуровій пилюці.

Він розплющив очі.

— Навіщо ви робите це? — запитав старий. — Чому допомагаєте мені?

Коли правдива відповідь зірвалася з уст, вона всміхнулася.

— Я все життя мріяла спіймати жар-птицю.

— Жар-птицю?!

— Я жила, як совине опудало. Не черниця, але заміж так і не вийшла. Доглядаючи за матір’ю-інвалідом і напівсліпим батьком, я віддалася лікарням, смертним ложам, нічним крикам і лікам, а це не ті парфуми, які здатні привабити чоловіка. Тож і я сама як привид, бачите? А тепер, сьогодні, у віці шістдесяти шести років, я нарешті знайшла у вас дивовижно інакшого пацієнта! Цей випадок зовсім не схожий, абсолютно новий! О, Боже, оце так виклик. Я виведу вас із потяга, проведу крізь паризькі натовпи, а тоді через море — з потяга і на пором! Це справді моя…

— Жар-птиця! — викрикнув примарний пасажир, і спазми сміху здавили його. — Жар-птиця? Так, це саме вона!

— Але, — поцікавилася жінка, — хіба вони в Парижі не кидають птиць на жаровні так само, як і священиків на багаття?

Він заплющив очі й прошепотів:

— У Парижі? Ну звісно.

Потяг завив. Минула ніч.

І вони прибули в Париж.

Щойно вони приїхали, як шестирічний хлопчик, пробігаючи повз, наче закляк. Він витріщався на примарного пасажира, а примарний пасажир кинув у відповідь погляд, сповнений антарктичної криги. Хлопчик скрикнув і втік. Старенька медсестра відчинила двері й визирнула.

Хлопчик щось торохтів своєму батькові в дальньому кінці коридору. Батько рушив уперед з криком:

— Що тут відбувається? Хто налякав мого… — Чоловік спинився. За дверима його погляд застиг на змарнілому пасажирові зі «Східного експреса», що сповільнювався і гальмував. Тато малого прикусив язика. — …мого сина? — закінчив він.

Примарний пасажир спокійно глянув на нього туманно-сірими очима.

— Я… — Француз відсахнувся, недовірливо стиснувши зуби. — Вибачте! — видихнув він. — Мені прикро! — А тоді побіг геть, підштовхуючи сина. — Бешкетник. Уперед! — Двері за ними захряснулися.

— Париж! — луна пронеслася потягом.

— Замовкніть і покваптеся! — порадила Мінерва Геллідей, виштовхуючи свого старожитнього друга на платформу, переповнену сум’ятним настроєм і загубленим багажем.

— Я розтану! — вигукнув примарний пасажир.

— Не там, куди я вас веду! — вона виставила уперед кошик для пікніків і дивом заштовхнула чоловіка в останнє наявне таксі. Вони приїхали під грозове небо цвинтаря Пер-Лашез.[18] Величезна брама саме зачинялася. Медсестра витягнула жменю франків. Брама спинилася.

Там вони мирно блукали собі поміж десятків тисяч надгробків. Стільки холодних надгробків, стільки похованих душ! Раптом медсестра відчула запаморочення, біль у зап’ясті, а тоді холод ковзнув по лівому боці її обличчя. Вона труснула головою, наче хотіла позбавитися від цих відчуттів, і вони побрели далі серед могильних плит.

— Де ми влаштуємо пікнік? — спитав він.

— Де завгодно, — сказала вона. — Але пильнуйте! Все ж таки це французький цвинтар! Ущерть заповнений недовірою! Армії егоїстів, які спалювали людей на багатті за їхню віру, тільки щоби через рік їх самих спалили за власну віру. Тож давайте! Обирайте!

Вони йшли далі. Примарний пасажир кивнув:

— Перший надгробок. Під ним: порожнеча. Для того, хто тут лежить, смерть — остаточний фінал, а не шепіт часу. Друга плита: жінка, котра таємно від усіх вірила, бо кохала свого чоловіка і сподівалася знову зустрітися з ним у вічності… шурхіт духу, порухи серця. Вже краще. А тепер третій надгробок: письменник, автор трилерів для французьких журналів. Він любив свої ночі, свої тумани, свої замки. Температура цього каменю співмірна із добрим вином. То ж тут ми і сядемо, моя люба леді, ви відкоркуєте шампанське, і ми почекаємо на потяг.

Вона радісно запропонувала йому келих.

— А ви можете пити?

— Можу спробувати. — Він прийняв келих. — Тільки спробувати й можу.

Примарний пасажир майже «помер», коли вони покинули Париж. Група інтелектуалів саме поверталась із семінарів про Сартрову «Нудоту».[19]

Гаряче повітря переповнювалося розмовами про Сімону де Бовуар,[20] текло коридорами і залишало по собі порожнечу.

Блідий пасажир ще більше зблід.

Друга зупинка за Парижем, ще одне вторгнення! У вагон увійшла група німців, гучна у своїй зневірі в духах предків і сумнівах щодо політики. Дехто з них навіть мав книжки з назвою «Чи був Господь удома?»

Привид «Східного експреса» ще глибше втиснувся в свої подібні до рентгенівських променів кістки.

— Ох, лишенько, — закричала міс Мінерва Геллідей і побігла до себе в купе, щоб принести і кинути поряд з ним цілу купу книжок.

— «Гамлет», — закричала вона. — Привид його батька, так. «Різдвяна пісня у прозі». Аж чотири привиди![21] «Буремний перевал».[22] Кеті ж повертається, так? Привидом серед снігів? О, «Поворот гвинта»[23] і… «Ребекка»![24] А ще — ось моя улюблена! «Мавпяча лапка»![25] З чого почнемо?

Але привид «Східного експреса», на відміну від Марлі, не промовив ні слова. Його очі заплющилися, а рот зшили крижинки.

— Зачекай! — закричала вона.

І розгорнула першу книгу…

Там Гамлет стояв на стіні й слухав стогони привида свого батька; жінка прочитала слова:

— «Послухай же… Близька година… Коли я знов повернуся до сірки, в огонь і муки, й сморід».[26]

Тоді прочитала ще:

— «Я дух твойого батька, приречений тут до пори блукати ночами…»

І ще:

— «Якщо ти дійсно син своєму батьку… То помстися за убивство…»

І знову:

— «…Убивство — і підліше,