Із праху посталі - Рей Бредбері

Щось стукнуло у вікно горища.

Сесі моргнула.

— Ось і я! — засміялася вона. — Я тут!

Очі Сесі блукають по кімнаті в пошуках Тімоті.

— Чому ти нагорі, а не на Дні повернення додому?

— Ех, Сесі, — не стримався він, — я хочу зробити на вечірці щось таке, щоби всі мене помітили, щось таке, що зробило би мене таким самим поважним, як вони, щось таке, щоби вони зрозуміли — я теж належу до цієї родини, і я подумав, ти могла б…

— Так, — пробурмотіла вона. — Стій рівно! А тепер заплющ очі та ні про що не думай, взагалі ні про що!

Він стояв дуже рівно і ні про що не думав.

Вона зітхнула.

— Тімоті? Готовий! Увага! — Сесі просунула руки в його вуха, немов у звичайнісінькі рукавички. — Іди!

— Увага! Дивіться!

Тімоті підняв кубок з дивним червоним вином незвичайного врожаю, щоб усі могли бачити. Тітоньки, дядечки, кузини, небожі, небоги!

Він спустошив бокал до дна.

Тімоті помахав своїй зведеній сестрі Лорі, перехопив її погляд і самими лише очима змусив її застигнути на місці.

Він нашіптував щось, заводячи її руки за спину.

І ніжно вкусив за шию!

Свічки згасли. Вітер аплодував черепицею на даху. Тітоньки й дядечки ахнули.

Роззирнувшись, він запхав у рота поганку, проковтнув. Тоді ляснув руками по боках і почав крутитися:

— Дядьку Ейнаре! Тепер я полечу!

На самому вершечку сходів, коли він вже розмахував крилами, до нього донісся Мамин крик:

— Ні!

— Так! — Тімоті кинувся вперед, щосили молотячи крилами!

На півдорозі його крила раптово розчинилися. Він закричав, зрозумівши, що падає.

Дядько Ейнар підхопив його.

Тімоті звивавсь як навіжений, а його вуста промовляли дивним голосом:

— Це я — Сесі! — вигукнув голос. — Сесі! Заходьте до мене привітатись! Я на горищі! — Після цього голос розреготався. Тімоті даремно намагався затулити собі рота.

Сміялися всі. Ейнар опустив Тімоті. Пробираючись крізь натовп родичів, які поспішали нагору до Сесі, Тімоті розчахнув вхідні двері й…

Пуф! І вино, й поганки розчинилися в холоді осінньої ночі.

* * *

— Сесі, я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

У сараї, в дальньому кутку, Тімоті гірко ридав і молотив кулачками по копиці пахучого сіна. Потім затих. З кишені сорочки, із затишної сірникової коробки виліз павучок і поповз по плечу Тімоті до шиї, щоб дістатися вуха.

Тімоті затремтів.

— Ні-ні. Не треба!

Ніжний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, цей маленький знак великої стурбованості припинив плач Тімоті.

— Іди геть, Араше! Давай!

Павук спустився по його щоці, зупинивсь у нього під носом, обмацуючи ніздрі, наче шукав у них причину смутку, а потім обережно заліз на кінчик носика і вмостився там, пильно роздивляючись Тімоті, поки той не розреготався.

У відповідь павук поплив униз і шістнадцятьма ніжними рухами обплів своїм павутинням рот Тімоті, який тепер міг тільки видавати звуки:

«М-м-м-м-м-м!»

Тімоті присів, шурхочучи сіном.

Миша лежала у кишені його сорочки, маленька затишна радість, що торкалася його грудей і серця.

Ануба згорнулась у м’якенький клубочок дрімоти, і безліч прекрасних рибок плавали у потічках її снів.

Місячне світло заливало землю. Було чутно, як із великого Будинку долинав непристойний сміх, оскільки присутні забавлялися в «Дзеркальце, дзеркальце». Гості викрикували, намагаючись угадати — чиї відображення не з’являлися та й узагалі ніколи не з’являться в дзеркалі.

Тімоті зірвав павутину Араха з губ.

— І що тепер?

Упавши на підлогу, Арах швидко побіг в напрямку будинку, поки Тімоті не зловив його і посадив назад за вухо.

— Гаразд. Ходімо розважатися, незважаючи ні на що!

Він побіг. Позаду дріботіла миша і широко ступала Ануба. Коли він перетнув уже пів подвір’я, із неба впав зелений брезент і накрив його шовковим крилом.

— Дядьку!

— Тімоті.

Крила Ейнара задзвеніли, як литаври. Він посадив Тімоті собі на плече, і той почувався, наче маленький наперсток.

— Не вішай носа, небоже. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наш світ мертвий. Він сірий, мов надгробний камінь. Найкраще життя — це життя коротке. І воно куди більш дорогоцінне за все інше, запам’ятай це.

Від самої опівночі дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Униз допомогли спуститися Тисячу-Раз-Прабабусі, загорнутій в єгипетські одежі, шар за шаром льняні бинти вкривали її ламкі археоптерикські[7] кістки. Вона стояла мовчазна та нерухома, схожа на великий буханець нільського хліба, і тільки очі її горіли мудрим, безмовним вогнем. За досвітнім сніданком її посадили на чолі довгого столу, і вона навіть пригостилася кількома ковточками неймовірних вин, щоб зволожити запилені вуста.

Вітер посилився, зорі запалали яскравіше, танці закружляли швидше. Темрява усіх видів каламутилася, бралася пухирями, розчинялась і з’являлася знову.

Потім грали в «Труни». Під звуки флейти навколо трун марширували гості. Одну за іншою труни прибирали. У боротьбі за їх відполіровані кришки вилітали два, чотири, шість, вісім учасників, поки не залишилася одна труна. Тімоті обережно ходив навколо неї разом з химерним кузеном Робом. Флейта зупинилася. Наче ховрах до нірки, Тімоті кинувся до ящика. Але Роб вскочив першим! Оплески!

Сміх і балачки.

— Як поживає сестра дядька Ейнара? Вона з крилатих.

— Минулого тижня Лотта пролітала над Персією, і її застрелили з лука. Птиця для бенкету. Птиця!

Їхній сміх був, наче шквал вітру.

— А Карл?

— Той, що живе під мостами? Бідолаха Карл. У всій Європі для нього немає місця. Нові мости перебудовуються з благословення святої води! І тепер Карл бездомний. Сьогодні вночі біженців не злічити.

— Це правда? Невже всі мости? Бідолашний Карл.

— Послухайте.

Святкування зупинилося. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. День повернення додому добіг кінця. Разом з ударами годинника сотні голосів заспівали пісні, яким було сотні років. Дядьки й тітки обнялися, закружляли в танці, заспівали, і десь в холодній далині ранку міський годинник зупинив свій бій і завмер.

Тімоті співав разом із ними.

Він не знав ні слів, ні мелодії, але все-таки співав, і слова, і мелодія були чистими, звучними, піднесеними і прекрасними.

Коли пісня скінчилася, він поглянув на Високе горище єгипетських пісків і снів.

— Дякую, Сесі, — прошепотів він.

Повіяв вітер. Її голос луною відбився від його губ: «Ти пробачаєш мені?»

І Тімоті промовив: «Сесі. Пробачаю».

Потім він розслабився і дозволив губам рухатися, як їм хотілось, і пісня полилася ритмічно, чисто, мелодійно.

Прощання відбувалось у шаленій метушні. Мама з Татом стояли на порозі, сповнені могильного щастя, і цілували на прощання усіх гостей.

Небо