Із праху посталі - Рей Бредбері
— Що сталося? — долинув крик Джека із вуст Сесі.
— Що?! — сказав Філіп її губами.
— Боже мій, — Вільям поглянув її очима.
— Сарай згорів, — промовив Пітер. — Нам кінець!
Уся Сім’я, ніби сажотруси, стояла в закопченому дворі, наче на похороні бродячого менестреля, і в шоці дивилася на Сесі.
— Сесі? — шалено покликала мати. — 3 тобою є хто-небудь?
— Це я — Пітер! — крикнув Пітер з її вуст.
— Філіп!
— Вільям!
— Джек!
Сім’я вслуховувалася в перекличку душ із вуст Сесі.
Сім’я застигла в очікуванні.
Нарешті, як один, голоси чотирьох хлопців поставили останнє, найжахливіше питання:
— Хіба ви не врятували бодай одне тіло?
Відповідь камінням упала на душу кожного з Сім’ї; та ніби по щиколотки провалилася під землю, і ніхто не наважився озвучити відповідь.
— Але ж…
Сесі встала, спираючись на лікті, торкнулася до свого підборіддя, рота, чола, всередині якого чотири живі примари боролися за місце.
— Але… що ж мені з ними робити? — Її погляд перестрибував з одного обличчя на інше. — Мої кузени не можуть так залишитися! Вони не можуть жити в моїй голові!
Що б вона не кричала після цього, чи що б не бурмотіли кузени, намагаючись прорватися крізь її слова, або що б не говорили родичі, бігаючи по двору, як підсмажені, — все те загубилося в галасі навколо.
І з таким гуркотом, наче настав Судний день, обвалилася інша частина сараю.
Шарудячи ґонтом на даху горища, жовтневий вітер здував попіл і невгамовний шепіт.
— Мені здається, — мовив Батько.
— Не здається, а так і є! — вигукнула Сесі, не розплющуючи очей.
— Ми повинні прилаштувати кузенів. Треба знайти їм тимчасовий притулок, поки ми не відбракуємо їм нові тіла…
— Чим швидше, тим краще, — донеслися чотири голоси з рота Сесі, то високі, то низькі, то на два тони посередині між цим.
Батько продовжував у темряві:
— У когось же в Сім’ї має бути хоч трошки місця в задній частині мозочка![11] Добровольці!
Сім’я завмерла і затамувала крижане дихання. Прабабуся, далеко нагорі, у своїй мансарді, раптом прошепотіла:
— Цими словами я клопочу про найстарішого з найстаріших, висуваю та затверджую його кандидатуру!
Ніби на одному повідку, всі голови враз повернулись і втупилися в дальній кут, де схилився їх древній Нільський Прадідусь, немов сухий сніп пшениці, вирощеної за два тисячоліття до Різдва Христового.
Нільський Прабатько прохрипів:
— Ні!
— Так! — Прабабуся заплющила шпаринки очей, не ширші від одної піщинки, і схрестила ламкі руки на могильних грудях. — У тебе є весь час світу.
— Знову-таки ні! — шелестіли колоски погребальної пшениці.
— Це, — пробурмотіла Прабабуся, — наша Сім’я, вся по-своєму дивовижна… прекрасна. Ми гуляємо ночами, літаємо з вітрами і повітряними потоками, бродимо в бурю, читаємо думки, творимо магію, живемо вічно або тисячі років і не тільки. Одним словом, ми — Сім’я, на яку можна покластися, до якої можна звернутися, коли…
— Ні, ні!
— Цить. — Одне око завбільшки із «Зірку Індії»[12] розплющилося, загорілося, потьмяніло і потухло. — Це просто непристойно — чотири дикуни в голові тендітної дівчини. Крім того, саме ти багато чому можеш навчити кузенів. Ти був у розквіті сил задовго до того, як Наполеон прийшов у Росію і втік з неї, чи то Бен Франклін[13] помер од віспи. Це навіть добре, якби душі хлопчиків якийсь час побули в твоїх вухах. Це допомогло би їм трошки розпростатися. Хіба ні?
Древній предок з Білого й Голубого Нілів ледь чутно зашелестів своїм снопом.
— Ну що ж, — промовив самий спогад про дочку фараона. — Діти ночі, ви чули?!
— Чули! — закричали примари з вуст Сесі.
— Покваптесь! — вигукнула мумія чотирьохтисячолітньої давності.
— Уже! — відповіли четверо.
І оскільки ніхто не спромігся наказати, кому з кузенів іти першим, зчинилася примарна буча, війнувши навколо подувом невидимого вітру.
Чотири рази інший вираз осявав обличчя Врожайного Прабатька. Від чотирьох землетрусів здригнулося його крихке тіло. Чотири посмішки лягли на його вуста, коли жовті зуби цокотіли гамми. Перш ніж він устиг обуритися, його тіло то хутчіше, то забарніше вже тікало — в чотири пари ніг, перевальцем, подалі від Будинку, ген через галявину і далі по загубленій залізничній колії до міста. А в його злаковій горлянці клекотів хуліганський сміх.
Сім’я обперлася на ґанкові перила, дивлячись услід стрімким втікачам, ув’язненим в одному тілі.
Тим часом Сесі знову глибоко заснула, широко роззявила рот і прогнала відлуння тої зграї.
Наступного дня опівдні великий, тьмяно-синій залізний паротяг, важко дихаючи, під’їхав до станції, де його вже зачекалася нетерпляча Сім’я зі старим врожайним фараоном попідруч. Його, по суті, занесли в сидячий вагон, що пахне свіжим лаком і нагрітим плюшем. У дорозі Нільський мандрівник, закривши очі, сипав прокляття безліччю голосів, на які ніхто не зважав.
Його вмостили на сидіння, немов стару копичку сіна, наділи йому на голову капелюх, наче новий дах на стару будівлю, і звернулися до його зморшкуватого обличчя.
— Дідусю, присядь. Дідусю, ти там? Розступіться, кузени, дайте старому сказати.
— Тут, — його сухі губи сіпнулися й присвиснули. — І страждаю від їхніх гріхів і злигоднів! От, чорт, чорт!
— Ні! Це брехня! Ми нічого не зробили! — скрикнули голоси спочатку з одного куточка його рота, потім з іншого. — Годі!
— Тихо! — Батько схопив древнє підборіддя і потряс, щоб кісточки всередині стали на місце. — На захід від жовтня є містечко Соджорн, штат Міссурі — не так уже й далеко. У нас там рідня. Дядьки, тітки, з дітьми і без. Оскільки розум Сесі може подорожувати всього за кілька миль, саме ти повинен перевезти наших буйних кузенів далі та розсортувати їх серед плоті й розуму Сім’ї.
— Якщо розсортувати дурнів не вдасться, — додав він, — верніть їх живими.
— До побачення! — донеслися чотири голоси з давнього дідуха.
— До побачення, Дідусю, Пітере, Вільяме, Філіпе, Джеку!
— Не забувайте мене! — скрикнула молода жінка.
— Сесі! — хором озвалися всі. — Прощай!
Поїзд мчав на захід від жовтня.
Потяг долав довгий поворот. Нільський Прабатько схилився і заскрипів.
— Ну ось, — прошепотів Пітер, — приїхали.
— Так, — Вільям продовжував. — Ось ми і приїхали.
Паротяг засвистів.
— Певно,
