Крадій часу - Террі Пратчетт

Сьогодня ми з нами говорив містер Шламп хто є бабаєм але тепер він добрий. Він казав шо нам робити з тими друхими. Можна накинути на голову ковдру але кращіше накинути її на голову бабая і він подумає шо не істнує і зникає. Він казав нам богато історій про людей на яких він стрибував і він казав якшо Міс наша вчителька він думає в нас дома не буде бабаїв бо вони не люблять шоб їх знайшла Міс. 

— Бабай, Сюзен? — запитала мадам Фраут.

— Яка в дітей уява, — відповіла незворушно міс Сюзен.

— Ви що, знайомите маленьких дітей з окультизмом? — запідозрила мадам Фраут. Вона чудово знала, як погано реагують на такі речі батьки.

— О, так.

— Що? Чому?

— Щоб це їх не шокувало, — спокійно пояснила міс Сюзен.

— Але місіс Робертсон сказала мені, що її Емма ходила по хаті, шукаючи монстрів у шафах! А досі вона їх страшенно боялася!

— А вона ходила з палкою? — поцікавилася Сюзен.

— З батьковим мечем!

— Молодчинка.

— Послухайте, Сюзен… мені здається, я розумію ваші наміри, — сказала мадам Фраут, насправді, нічого не розуміючи, — але батьки це все сприймають негативно.

— Так, — погодилася міс Сюзен. — Інколи я дійсно починаю думати, що людям необхідно здавати відповідні іспити для того, щоб отримати дозвіл ставати батьками. Тобто, практичного досвіду для цього замало.

— Хай там як, але ми повинні з повагою ставитися до їхніх поглядів, — наполягла мадам Фраут, хоча й не зовсім упевнено, бо інколи їй і самій приходили в голову такі думки.

Узяти, скажімо, так звані батьківські вечори з учителями. Мадам була занадто заклопотана, щоб дослухатися до того, що говорить її нова вчителька. Вона тільки знала, що міс Сюзен спокійно сидить і розмовляє з подружжями, аж раптом Джейсонова мати бере свого стільця і виганяє з кімнати Джейсонового батька. Наступного дня Сюзен отримує від матері Джейсона величезний букет квітів, а тоді ще більший букет від його батька.

Чимало й інших подружніх пар виходили з класу міс Сюзен збентежені або стурбовані. Відповідно, коли наближався час оплати за черговий шкільний семестр, мадам Фраут ніколи не знала, чи будуть готові платити батьки.

А тоді знову ще й це. Директорка мадам Фраут, яка мала би перейматися репутацією школи, коштами й оплатою, інколи немовби чула далекий голос молоденької міс Фраут, яка й сама була колись доволі непоганою, хоч і сором’язливою вчителькою, і цей голос підбадьорював і заохочував Сюзен.

Сюзен мала стурбований вигляд.

— Ви незадоволені моєю роботою, мадам?

Мадам Фраут не знала, що й відповісти. Вона і справді була незадоволена, але з цілком інших причин. І в процесі цієї розмови вона почала усвідомлювати, що ніколи б не наважилася звільнити міс Сюзен або, ще гірше, дозволити їй звільнитися за власним бажанням. Якщо вона заснує власну школу, і новина про це швидко розповсюдиться, школа «Навчання за допомогою гри» просто почне втрачати учнів і, що найважливіше, джерело доходів.

— Ну, звісно… ні, не… так чи так… — почала вона затинатися, усвідомивши, що міс Сюзен дивиться їй за спину.

Там був… Мадам Фраут почала намацувати окуляри й виявила, що шнурочок з ними зачепився за ґудзики її блузки. Вона придивилася до полички каміна, намагаючись підсліпкувато розрізнити побачене.

— Що це, неначе якийсь… білий щур у маленькій чорній мантії, — пробелькотіла вона. — І ще він ходить на задніх лапах! Ви це бачите?

— Не можу собі уявити щура в мантії, — відповіла міс Сюзен. А тоді зітхнула і клацнула пальцями. Це клацання було необов’язкове, проте час зупинився.

Принаймні він зупинився для всіх, окрім міс Сюзен.

І крім щура на поличці каміна.

Хоч це був, фактично, лише щурячий скелет, але це не завадило йому спробувати поцупити в мадам Фраут її баночку льодяників для Добрих Діточок.

Сюзен підступила ближче і схопила комір крихітної мантії.

— ПІ-ПІ? — пискнув Смерть Щурів.

— Я так і подумала, що це ти! — гаркнула Сюзен. — Як ти посмів знову сюди припертися! Я думала, що до тебе дійшло попереднього разу. І не думай, що я не бачила, як ти минулого місяця прийшов по душу хом’ячка Генрі! Знаєш, як важко вчити дітей географії, коли хтось починає розкидати какульки з хом’ячкового колеса?

Щур захихотів:

— ПСН. ПСН. ПСН.

— І не жери цукерку! Негайно поклади її назад!

Сюзен кинула щура на стіл перед тимчасово закляклою мадам Фраут і витримала паузу. Вона завжди намагалася добре ставитися до подібних речей, але інколи просто потрібно визнати, ким ти є. Отже, вона відсунула нижню шухляду стола, щоб перевірити рівень рідини у пляшці, що була захистом і втіхою для Мадам у цьому чудесному світі освіти, і задоволено відзначила, що старушенція останніми днями не аж так активно до неї прикладалася. Більшість людей так чи сяк заповнюють порожнечу між сприйняттям і реальністю, тож за цих обставин трапляються, зрештою, значно гірші за джин речі.

Також вона якийсь час порпалася в приватних паперах Мадам, і цю рису Сюзен варто відзначити: вона не бачила в цьому нічого поганого, хоча, звичайно ж, визнала б це не надто гарним вчинком, якби його здійснив хтось інший, а не Сюзен Стогелітська. Папери зберігалися в доволі надійному сейфі, з яким навіть кваліфікованому злодію довелось би пововтузитися хвилин принаймні з двадцять. А те, що дверцята зразу відчинилися лише від її доторку, свідчило про застосування якихось специфічних критеріїв.

Для міс Сюзен не існувало зачинених дверей. Такою була родинна традиція. Деякі генетичні коди передаються душею.

Коли ж вона неквапливо ознайомилася з усіма найновішими шкільними аферами, насамперед даючи знати щуру, що вона не належить до тих, хто бігтиме куди завгодно за першим покликом, Сюзен підвелася.

— Гаразд, — мовила вона втомлено. — Ти так і надокучатимеш мені постійно, так? Безперестанку, навіки вічні.

Смерть Щурів дивився на неї, схиливши в бік череп.

— ПІ-ПІ, — переможно пискнув він.

— Ну, так, він мені подобається, — визнала вона. — Певною мірою. Але ж, я маю на увазі, що це, розумієш, неправильно. Для чого йому я? Він Смерть! Далеко не безпомічний! А я ж звичайна людина!

Щур знову пискнув, тоді зістрибнув на підлогу і вибіг крізь зачинені двері. Тоді на мить з’явився знову і поманив її.

— Ой, ну гаразд, — буркнула собі під ніс Сюзен. — Нехай тільки майже людина.

Цок 

А хто такий Лу-Тзе?

Рано чи пізно кожен послушник ставив собі це непросте запитання. Інколи минали роки, перш ніж вони довідувалися, що коротун, який підмітав їм підлоги і без жодних нарікань чистив вигрібні ями, а також вряди-годи дивував їх чудернацькими нетутешніми приказками, був тим легендарним героєм, з яким вони мріяли одного дня зустрітися. А вже тоді, коли опинялися з ним віч-на-віч, найздібніші з них розуміли, що опиняються віч-на-віч із самими собою.

Підмітальники здебільшого походили з довколишніх сіл у долині. Вони належали до монастирського персоналу, але не мали жодного статусу. Виконували всю найнуднішу, брудну роботу. Вони були… завжди на задньому плані — підрізали черешні, мили підлоги, чистили ставки з коропами і завжди підмітали. У них не було імен.