Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Жинь роззирнулася на папери, розкидані на столі. Вони лежали на підлозі, притиснуті чорнильницями.

Її погляд зупинився на гросбуху, у якому він щось нерозбірливо писав.

— Принаймні тобі дали чим себе зайняти?

— Ага, «зайняти», точно. — Він різко згорнув гросбух. — Я працюю на одну з найбільш розшукуваних злочинниць в Імперії, і вона доручила мені розібратися з її податками.

— Анькхілуунь не платить податків.

— Податки не Імперії, а Моаґ. — Кітай крутив між пальцями пензель для письма. — Моаґ керує величезним злочинним колом із податковою системою, не менш складною за бюрократію будь-якого міста. Але система ведення записів, яку вони досі використовували… — він змахнув руками. — Той, хто її вигадав, не розумів, як працюють цифри.

«Який чудовий крок Моаґ», — подумала Жинь. Кітай мав розумову спритність двадцятьох учених разом узятих. Він міг додавати неможливо великі числа, навіть оком не моргнувши, а ще мав хист для стратегії й був здатний конкурувати в цьому з майстром Ірдзяхом. Можливо, перебування під домашнім арештом і не тішило його, але він не міг опиратися запропонованій загадці. З таким же успіхом гросбухи могли бути кошиком з іграшками.

— З тобою гарно поводяться? — запитала вона.

— Непогано. Отримую дві страви на день. Іноді більше, якщо добре поводжуся.

— Ти схуд.

— Їжа така собі.

Він досі намагався не дивитися їй у вічі. Вона ризикнула покласти долоню йому на руку.

— Мені прикро, що Моаґ тримає тебе тут.

Кітай відсахнувся.

— Це не ти вирішувала. Якби я тримав себе в полоні, то зробив би так само.

— Насправді Моаґ не така вже й погана. Вона добре ставиться до своїх людей.

— А ще використовує насильство й вимагання, щоб керувати злочинним містом, яке двадцять років обманює Сінеґард, — сказав Кітай. — Жинь, мене непокоїть, що ти починаєш втрачати чуття масштабу.

Жинь ці слова дошкулили.

— Нехай ліпше люди Моаґ, ніж прислужники Імператриці.

— З прислужниками Імператриці було б усе гаразд, якби її генерали не намагались організувати державну зраду.

— Чому ти такий відданий Сінеґарду? — вимогливо запитала Жинь. — Навряд чи Імператриця зробила щось для тебе.

— Моя родина служить короні Сінеґарда вже десять поколінь, — сказав Кітай. — І я не допомагатиму тобі з особистою вендетою лише тому, що ти вважаєш, буцім Імператриця вбила твого тупого командира. Тож годі прикидатися моїм другом, Жинь, бо я знаю, заради чого ти прийшла.

— Я не просто так вважаю, — сказала вона. — Я це знаю. А ще знаю, що це Імператриця запросила Федерацію на нікарські землі. Вона хотіла цієї війни, вона почала це вторгнення, і все, що ти бачив у Ґолінь Ніїс, — провина Дадзі.

— Хибні звинувачення.

— Я чула це від самого Шіро!

— І в Шіро зовсім не було причин тобі брехати?

— А в Дадзі зовсім не було причин брехати тобі?

— Вона Імператриця, — сказав Кітай. — Імператриця не зраджує. Ти розумієш, як абсурдно це звучить? У цьому жодної політичної переваги…

— Ти мав би цього хотіти! — вигукнула вона. Їй кортіло трусонути його, вдарити, зробити бодай щось, аби з його обличчя зникла ця байдужість, що доводила її до божевілля. — Чому ти цього не хочеш? Чому не шаленієш від люті? Хіба ж ти не бачив Ґолінь Ніїс?

Кітай напружився.

— Я хочу, щоб ти пішла.

— Кітаю, будь ласка…

— Зараз же.

— Я твоя подруга!

— Ні, це не так. Моєю подругою була Фан Жунінь. Я не впевнений, хто ти, але не хочу мати з тобою нічого спільного.

— Чому ти постійно так кажеш? Що я тобі зробила?

— А що ти зробила їм?

Він схопив її за руку. Вона була така здивована, що дозволила. Він ударив її долонею по лампі поруч себе, силою опустивши руку Жинь над вогнем. Вона скрикнула від раптового болю: тисяча крихітних голочок глибше й глибше проникали в долоню.

— Ти вже колись обпікалася? — прошепотів він.

Уперше за весь час Жинь помітила невеликі шрами від опіків, якими були поцятковані його долоні й руки. Деякі були свіжі. Деякі немовби з’явилися вчора.

Біль посилився.

— От лайно!

Жинь спробувала вдарити. Вона не влучила в Кітая, але вдарила лампу. Олія вихлюпнулася на папери. Полум’я сяйнуло вгору. На мить вона побачила обличчя Кітая, підсвічене вогнем, геть налякане, а потім він сіпнув на підлогу ковдру й кинув її на полум’я.

Кімнату огорнула темрява.

— Що це за чортівня була? — крикнула Жинь.

Вона не піднімала кулаків, але Кітай відсахнувся від неї, немовби вона збиралася його вдарити, гупнувся плечем об стіну, а потім припав до землі, накривши голову руками. Його худорлява постать здригалася від ридань.

— Вибач, — прошепотів він. — Я не знаю, що…

Від пульсування болю в руці їй забракло повітря й майже запаморочилося в голові. Це було так само приємно, як коли вона була під кайфом. Якщо вона надто сильно над цим замислювалася, то починала плакати, а якщо починала плакати, то сльози могли зламати її. Тож натомість Жинь намагалася сміятися — і це перетворювалося на болісну гикавку, від якої трусилося все тіло.

— Навіщо? — нарешті спромоглася вимовити вона.

— Я намагався зрозуміти, як воно, — сказав він.

— Як що?

— Що вони відчували. Тієї миті, коли це сталося. В останні секунди життя. Я хотів знати, що вони відчували, коли все скінчилося.

— Це ні на що не схоже, — сказала Жинь.

Хвиля болю знову здійнялася в руці. Вона вдарила кулаком об підлогу, намагаючись притлумити біль, і стискала зуби, доки він минув.

— Алтань колись мені розповідав, — сказала вона. — Через якийсь час ти не можеш дихати. А потім починаєш так задихатися, що вже не відчуваєш нічого. Помираєш не від вогню, а він нестачі повітря. Ти задихаєшся, Кітаю. Ось як усе закінчується.

Роздiл 5

— Спробуй посмоктати імбирну карамельку, — запропонував Жамса.

Жинь прикривала рота і спльовувала, аж доки впевнилася, що її шлунок уже нічого не вивергатиме, а потім сперлася головою на стінку корабля. У зеленкуватих хвилях унизу плавали рештки її сніданку, слиз та жовта мішанина.

Вона взяла з долоні Жамси шматочки цукерки й почала жувати, намагаючись придушити сухі блювотні позиви. За стільки тижнів у морі вона так і не звикла до відчуття, що земля під ногами мовби постійно розхитується.

— Сьогодні чекаємо бурхливіших хвиль, — сказав Бадзі. — В Омоноді починається сезон мусонів. Якщо так триватиме й далі, краще не йти проти вітру, але поки узбережжя слугує нам хвилерізом, усе з нами буде гаразд.

Бадзі єдиний із Цике мав реальний досвід перебування в морі: невдовзі після того, як його відправили до Баґхри, він працював на транспортному кораблі, виконуючи присуджену йому роботу, і тепер надокучливо цим хизувався.

— О, заткнися, — сказав Жамса. — Щось не схоже, що ти в нас за штурвалом.

— Але ж я штурман!

— За штурмана в нас Аратша. Тобі просто подобається красуватися біля штурвала.

Жинь була вдячна, що їм не доводиться самотужки виконувати маневри. Це означало, що вони не мусили завдавати собі клопоту, шукаючи допомоги в найманої команди Моаґ. Щоб плавати у водах Південно-Ніканського моря, виконуючи незначні роботи на кораблі, було достатньо і їх шістьох, принаймні поки благословенний Аратша спрямовував його до