Республіка Дракона - Ребекка Куанг

від Бадзі. На це вона не заслуговує. Це не дружба. На дружбу вона не заслуговує. Це не відданість. На відданість вона заслуговує ще менше. Але це дух товариства, узи, які виникли через спільну зраду. Імператриця продала їх Федерації заради власної вигоди, і жоден з них не заспокоїться, доки річки не почервоніють від крові Дадзі.

— Не знаю, що й сказати.

— Тоді просто заткнись і більше не будь стервочкою. — Жамса знову підштовхнув до неї миску. — Їж свою вівсянку. Пліснява поживна.

На бухту Омонод опустилася ніч. Під покровом темряви «Буревісник» мчав уздовж узбережжя, підбурений такою могутньою шаманічною силою, що вже за лічені години відірвався від переслідувачів Імперії. Цике розійшлися: Цара і Чаґхань — до своєї каюти, де проводили майже весь час, уникаючи інших; Суні і Жамса — на горішню палубу нести нічну варту; Бадзі — до свого гамака в основній спальні.

Жинь замкнулася в своїй каюті, щоб вести ментальний бій з богом.

Часу в неї було небагато. Дія лаундануму майже скінчилася. Вона підперла ручку дверей стільцем, сіла на підлогу, затиснула голову колінами й чекала, доки почує голос бога.

Чекала повернення в той стан, у якому Фенікс хотів абсолютного контролю й перекрикував її думки, аж доки вона корилася.

Цього разу вона крикне у відповідь.

Жинь поклала біля коліна невеликий мисливський ніж. Міцно заплющила очі. Вона відчувала, як рештки лаундануму полишають її кровотік і туманна хмара оніміння зникає з розуму. Як стискається все нутро — це відчуття ніколи не зникало. Разом зі страхітливою можливістю тверезості вона відчула розуміння.

Вона завжди поверталася в ту саму мить, місяці тому, коли сиділа навколішках у храмі на острові Спір. Фенікс насолоджувався цією миттю, бо для бога це була вершина руйнівної сили. І він знову й знову повертав Жинь туди, бо хотів, аби вона повірила, що єдиний спосіб примиритися з тим жахом — довести справу до кінця.

Фенікс хотів, щоб вона спалила цей корабель. Убила всіх навколо себе. А потім дісталась острова й почала палити його також. Мовби вогник, що загоряється в кутику аркуша, вона мала просуватися вглиб країни й палити все на шляху, доки не лишиться нічого, окрім порожнечі, вкритої попелом.

Отоді вона буде чистою.

Жинь чула симфонію криків, голосів, колективних і окремих — спірлійці, муґенці, однаково, бо безсловесна агонія не має мови.

Вона не могла витримати того, що водночас вони були і не були числами, що лінії продовжували розмиватись. І це жахливо, бо поки вони лишалися числами, усе здавалося не таким поганим, але коли вони ставали життями, примноження було нестерпним…

А потім крики згущувалися в Алтаня.

Його обличчя розтріскувалось обгорілою шкірою, очі пломеніли помаранчевим вогнем, чорні сльози лишали смужки на щоках, полум’я розривало його зсередини, а вона нічим не могла зарадити.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Вибач, вибач, я намагалася…

— На моєму місці мала бути ти, — сказав він. Його вуста взялися пухирями, розтріскалися й відпали, відкриваючи погляду кістку. — Ти мала померти. Згоріти в полум’ї.

Його обличчя перетворилося на попіл, лишився тільки череп, що торкався її голови, а кістляві пальці стискалися навколо її горла.

— Це мала бути ти.

Потім Жинь не знала напевне, чи то його думки, чи її, та вони були такі гучні, що витісняли все інше зі свідомості.

Я хочу завдати тобі болю.

Я хочу, щоб ти померла.

Я хочу, щоб ти горіла.

— Ні!

Жинь устромила лезо собі в стегно. Біль був тимчасовим перепочинком, сліпучою білістю, що затьмарювала все у свідомості, але потім полум’я повернулося.

Вона програла.

Вона програла й останнього разу, і перед цим. Вона програвала в кожній спробі. Річ у тім, що вона не знала, чому це робила, хіба мордувала себе усвідомленням, що не може контролювати полум’я, яке розгорялося в свідомості.

Поріз додався до відкритих ран на руках і ногах, яких вона завдала собі в останні тижні і продовжувала завдавати, бо, хай лише й тимчасово, біль був єдиним варіантом, крім опіуму, який спадав на думку.

А потім вона вже не могла думати.

Рухи стали автоматичними, усе відбувалося легко — перекочування подушечки опіуму між долонями, іскра, з якої розгоралося полум’я, запах карамелі вкупі з чимось зогнилим.

Опіум гарний тим, що як тільки вона його вдихала, решта вже не мала значення, часом на цілі години: захоплена у власному світі, вона могла не перейматися відповідальністю існування.

Вона затягувалася.

Полум’я слабшало. Спогади зникали. Світ уже не завдавав болю. Навіть розчарування від поразки тьмяніло до млявого ніщо. Лишався тільки солодкий, солодкий дим.

Роздiл 4

— А ви знали, що в Анькхілууні є спеціальний адміністративний орган, відповідальний за те, щоб з’ясувати, яку вагу місто здатне витримати? — життєрадісно запитав Жамса.

Він єдиний з-поміж Цике вмів легко орієнтуватися у Плавучому місті. Хлопчик без зусиль виривався вперед, пробираючись вузькими містками, перекинутими через мулисті канали, поки решта обережно ступала по хитких дошках.

— І скільки ж це? — запитав Бадзі, підігруючи Жамсі.

— Гадаю, вони вже наближаються до максимальної спроможності, — відповів Жамса. — Доведеться щось робити з населенням, інакше Анькхілуунь почне тонути.

— Можна відправити їх на материк, — сказав Бадзі. — За останні кілька місяців ми втратили не одну сотню тисяч людей.

— Або ж змусити воювати в ще одній війні. Непоганий спосіб убивства.

Жамса перескочив до наступного містка. Жинь незграбно плелася позаду, мружачись від невмолимого південного сонця. Перед очима все пливло.

Вона вже кілька днів не виходила з каюти. І прийняла найменшу можливу дозу опіуму — щоб заспокоїти розум, але мати змогу нормально функціонувати. Але навіть від такої кількості її чуття рівноваги порушилося настільки, що, коли вони зійшли з корабля, Бадзі довелося підтримувати її за руку.

Жинь ненавиділа Анькхілуунь. Ненавиділа солоний, різкий запах океану, який переслідував її скрізь. Ненавиділа радісну галасливість міста, піратів і крамарів, які кричали одне на одного анькхілуунським піджином — незрозумілою сумішшю нікарської та західних мов. Ненавиділа те, що Плавуче місто гойдалося на відкритих водах, перекочувалося вперед з кожною новою хвилею, тож навіть стоячи на місці, вона почувалася так, ніби ось-ось упаде.

Без потреби вона сюди нізащо не прийшла б. Та Анькхілуунь — єдине місце в Імперії, де Жинь була майже в безпеці. Тут живуть єдині люди, які можуть продати їй зброю.

І опіум.

Після закінчення Першої Макової війни Призахідна респуб­ліка прийняла делегацію з Федерації Муґень, щоб підписати угоду для заснування двох нейтральних зон на нікарському узбережжі. Першою став міжнародний порт Кхурдалайн. Другою — плавуче місто Анькхілуунь.

Колись Анькхілуунь був невеликим портом, скупченням невиразних одноповерхових будівель без підвалів, бо нещільні узбережні піски просто не могли витримати більших архітектурних одиниць.

А потім Тріада перемогла в Другій Маковій війні й Імператор Дракона вщент розбив половину флоту призахідників у південній частині Нікарського моря.

За відсутності іноземців Анькхілуунь розквітнув. Місцеві мешканці, немов морські паразити, зайняли напівзруйновані кораблі, зв’язавши їх докупи, щоб утворити Плавуче місто. Тепер Анькхілуунь добряче розкинувся від узбережжя, немовби павук-­переросток, а низка дощок утворювала павутину проходів між міріадами кораблів, що стояли на якорі біля берега.

Анькхілуунь був центром, крізь який мак у всіх формах потрап­ляв до Імперії.