Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Вони нам не скажуть, — промовив Бадзі.

— Вони? Хто вони?

— Ми не знаємо. Нікарці, гадаю, але вони з нами не розмовляють, — Бадзі підвищив голос до крику, щоб почули вартові, які, мабуть, стояли в Жинь за спиною, бо вона нікого не бачила. — Агов, ви! Ви нікарці?

Ніхто не відповів.

— Я ж казав, — озвався Бадзі.

— Може, вони німі, — припустив Жамса. — Усі до одного.

— Не будь йолопом, — промовив Бадзі.

— Таке можливо! Звідки тобі знати?

Це було зовсім не смішно, але Жамса захихотів, нахилившись уперед, і мотузка боляче затяглася на руках усіх Цике.

— Ви можете заткнутися? — почувся голос Чаґханя. Він долинав із відстані метра-двох.

Жинь кинула короткий погляд, якраз достатній для того, щоб розгледіти Чаґханя, Цару й Суні, прив’язаних до щогли навпроти неї.

Чаґхань сидів поруч із сестрою. Суні досі був непритомний, його голова схилилася вперед. Під відкритим ротом зібралася чимала калюжа слини.

— І тобі привіт, — сказав Жамса. — Ми теж раді тебе бачити.

— Заткни пельку! — залементував Чаґхань, а потім вивергнув цілу низку проклять, які закінчувалися словами «кляті нікарські свині».

— Ти під кайфом? — Жамса голосно зареготав. — Тигрячі цицьки. Чаґхань під кайфом…

— Я… не…

— Швидко запитайте його, чи в нього вічний закреп, чи просто таке обличчя.

— Принаймні в мене обидва ока, — випалив Чаґхань.

— О, «принаймні в мене обидва ока»! Дотепно. Принаймні я не такий худий, щоб і голуб міг мене вкласти…

— Заткніться, — сикнула Жинь. Вона знову розплющила очі, намагаючись роздивитися, що їх оточує. Але бачила лише океан. — Жамсо, що ти бачиш?

— Лише бік корабля. Трохи океану.

— Бадзі?

Тиша. Він що, знову заснув?

— Бадзі! — вигукнула Жинь.

— Га? Що?

— Що ти бачиш?

— Гм. Свої ноги. Перебірку. Небо.

— Ні, йолопе, куди ми прямуємо?

— Звідки в біса мені знати… Зажди-но. Он там цятка. Ага, цятка. Острів чи що?

Серце Жинь забилося частіше. Спір? Муґень? Але до обох — декілька тижнів шляху, вони не можуть бути так близько. А біля Анькхілууня вона більше не пам’ятала островів. Може, старі морські бази призахідників? Але вони вже давно закинуті. Якщо призахідники повернулися, то міжнародні стосунки нікарців кардинально змінилися.

— Ти впевнений? — запитала вона.

— Не дуже. Зачекай. — Якийсь час Бадзі мовчав. — Велика Черепахо. А це нічогенький корабель.

— Що ти маєш на увазі під «нічогенький корабель»?

— Те, що якби корабель був людиною, я б його трахнув, — сказав Бадзі.

Жинь підозрювала, що від Бадзі буде небагато користі, доки опіум не вивітриться. Але потім їхнє судно різко повернуло до порту і перед Жинь відкрилася вся картина: це й справді був дуже гарний корабель. Вони підпливли в тінь найбільшого військового судна, яке вона коли-небудь бачила: страхітливе, багатопалубне, з кількома рядами катапульт і бійниць, а також із масивним тараном на верхівці щоглової вежі.

У Сінеґарді Жинь вивчала мистецтво бою в морі, однак не заглиблювалась. Імперський військовий флот застарів, і на морські пости відсилали лише найменш здібних людей з усіх класів. Та все одно, вони вивчили достатньо про устрій військового флоту, щоб Жинь збагнула: це не імперський корабель.

Нікарці не могли збудувати такого судна. Певно, це чужоземний бойовий корабель.

Її розум ліниво перебирав можливості. Призахідники не втручалися в Третю Макову війну, а якби таки втрутилися, то підтримали б Імперію, а отже…

Але потім вона почула, як члени команди передають одне одному накази. Говорили вони гарною нікарською.

«Зупиняй. Готові пришвартуватися».

Хто з нікарських генералів мав доступ до призахідницьких кораблів?

Жинь почула крики, скрип деревини й важкі кроки палубою. Вона дужче потягла мотузки, але ті лише врізалися в зап’ястки, шкіра саднила, немовби її здерли до живого.

— Що відбувається? — закричала вона. — Хто ви?

Вона почула наказ віддати честь, а отже, на борт спустився хтось вищого рангу. Воєначальник? Призахідник?

— Мабуть, нас зараз порішать, — сказав Бадзі. — Приємно було вас усіх знати. Окрім тебе, Чаґханю. Ти дивний.

— Іди до біса, — озвався Чаґхань.

— Заждіть, у мене досі китова кістка в задній кишені, — сказав Жамса. — Жинь, можеш випустити трохи жару, щоб перепалити мотузки, а потім я звільнюся…

Жамса замовк на півслові, але Жинь заледве чула, що він говорив.

У її полі зору з’явився чоловік. Судячи з форми — генерал. Половину його обличчя затуляла маска — сінеґардська оперна маска з небесно-блакитної кераміки. Але постать його була висока, струнка, а хода впевнена, зарозуміла, немовби він чекав, що всі навколо схиляться перед ним.

Вона впізнала ці кроки.

— Суні може взяти на себе основну варту, а я реквізую гармати, підірву корабель чи щось таке…

— Жамсо, — приглушено промовила Жинь. — Стули. Пельку.

Генерал перетнув палубу й зупинився перед ними.

— Чому вони зв’язані? — запитав він.

Жинь напружилася. Вона впізнала цей голос.

Один із команди квапливо підбіг до них.

— Пане, нас попередили, що не можна випускати з поля зору їхніх рук.

— Це наші люди, не бранці. Розв’яжіть їх.

— Пане, але вони…

— Я не люблю повторювати.

Це точно він. Вона знала лише одну людину, яка могла висловити таку зневагу лише кількома словами.

— Ви так міцно зв’язали їм кінцівки, що перетиснули кровотік, — сказав генерал. — Якщо ви доставите їх моєму батькові зіпсутими, він дуже, дуже розгнівається.

— Пане, не думаю, що ви розумієте суть загрози…

— О, я розумію. Ми разом училися. Правда, Жинь?

Генерал схилився на коліно перед нею і зняв маску.

Жинь відсахнулася.

Хлопець, якого вона пам’ятала, був такий вродливий. Порцелянова шкіра, риси прекрасніші, ніж може виліпити будь-який скульптор, витончено вигнуті брови, у яких читалася саме та суміш поблажливості і вразливості, яку нікарські поети намагались описати століттями.

Неджа вже не був вродливим.

Лівий бік його обличчя досі лишився бездоганним, таким же гладеньким, як глазур на якісній кераміці. Але правий… Правий бік був помережаний шрамами, що розкреслювали щоку, ніби латки на черепашачому панцирі.

То не були природні шрами. Вони зовсім не скидалися на шрами від опіків, які Жинь бачила на тілах, понівечених газом. Неджине обличчя мало б перекоситися й деформуватися, якщо не повністю почорніти. Але шкіра лишалася блідою. Його порцелянове обличчя не потемніло. Воно радше скидалося на скло, яке розбили, а потім знову склеїли. Ті химерні геометричні шрами немовби намалювали на його шкірі тонким пензлем.

Його вуста витягнулися у вічній посмішці до лівого боку обличчя, відкриваючи зуби в такій собі масці поблажливості — її він уже не міг зняти.

Коли Жинь зазирнула йому в очі, то побачила згубні жовті клуби диму, що розходилися над зів’ялою травою. Вона почула крики, що змінювалися хрипами. І хтось кричав її ім’я, знову, знову і знову.

Їй усе важче ставало дихати. Вуха заповнило гудіння, а перед очима стали чорні плями, немов краплі чорнила на вологому пергаменті.

— Ти помер, — сказала вона. — Я бачила, як ти помер.

Здавалося, Неджу її слова потішили.

— І тебе завжди вважали розумницею.

Роздiл 6