Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

В Оскаровому погляді був помітний сумнів.

— Це якийсь трюк, еге?

— Нічого подібного. Цілком щира і чесна пропозиція.

«Щира і чесна!» — посміхнувся про себе Оскар. Мабуть, така ж, як трюк із чаклунським компасом. Але з другого боку: а що коли все це правда? Тут купа переваг і плюсів.

Він знову недовірливо покосився на вченого, але тому що особливого вибору в нього не було, кивнув. Зрештою, коли що не так — завтра вранці можна забратися звідси геть.

— Згоден, — нарешті сказав він.

— Чудово, — Гумбольдт потер руки й підвівся. — Тоді ходи за мною. Певен, тобі багато що сподобається. Ох, хай йому трясця, я забув запитати, може, ти голодний? Еліза миттю приготує що-небудь перекусити, і ти зможеш підкріпитися прямо під час нашої екскурсії по лабораторії.

Сходи, що вели в підвал, здавалися неймовірно старими й пахли затхлістю. Сходинки були слизькими від вогкості, а на стінах проступали плями цвілі. Від гасової лампи в Гумбольдтовій руці було зовсім мало світла. На грубому муруванні стін стрибали дивні зламані тіні. Приблизно так Оскар уявляв собі середньовічну катівню. Сподіваючись почути щось жахливе — скажімо, брязкання кайданів чи глухий стогін в’язнів, — він уп’явся зубами в бутерброд, який приготувала Еліза. Всередині виявилася гостра салямі з якимись незнайомими овочами й екзотичними приправами. Запах приправ і свіжої зелені перебив тяжкий дух підземелля.

— У вас незвичайна служниця, — зауважив Оскар. — Із вигляду трохи дивна, але готує дуже смачно. Звідки вона?

Гумбольдт зупинився й повернувся до підлітка.

— Еліза — більше ніж служниця, — сказав він. — У своїй країні вона вважалася могутньою чаклункою. Вона має здібності, про які ти й гадки не маєш. Наприклад, вона телепат. Тобі доводилося коли-небудь чути про такі речі?

Оскар заперечливо похитав головою.

— Це особливий дар, який дозволяє спілкуватися з людьми, що перебувають на великій відстані, за допомогою уявної сили. — Знизавши плечима, учений вів далі: — Я, мушу визнати, і сам не розумію, як це їй вдається, але те, що вона має телепатичні здібності, безперечний факт. Справжня магія, коли хочеш. Елізина батьківщина — Гаїті, це західна частина острова Еспаньйола, розташованого в Карибському морі. Дика й предковічна земля. Її мешканці чудово знаються на магії, одні — на білій, інші — на чорній. Пам’ятаєш порошок, яким я тебе приспав? Еліза привезла його зі своєї батьківщини. Цю субстанцію виготовлено з півсотні різних трав і мінералів. Вона відіграє важливу роль у ритуалах культу Вуду. Мистецтво гаїтянських чаклунів здатне позбавити людину волі, перетворити її на порожню оболонку без душі, яка здатна виконувати лише накази самого чаклуна. Коли-небудь Еліза розповість тобі про це докладніше.

Замість відповіді Оскар нишком усміхнувся. Коли-небудь? Невже цей схиблений з розуму натураліст справді думає, що він захоче залишитися? Чому він такий упевнений у цьому? Що тут такого принадного, у цьому запліснявілому підземеллі?

Отак подумавши, він знову взявся до бутерброда.

Незабаром Гумбольдт зупинився перед масивними дубовими дверима. Зі споду своєї кишені він дістав величезну низку ключів, вибрав один і одімкнув замок. Незмащені завіси заскреготіли, коли він відчиняв двері, і цей скрегіт був схожий на болісний стогін.

Ізсередини пробився відблиск червонуватого світла. Гумбольдт погасив лампу і гукнув до Оскара:

— Заходь, друже мій, не бійся!

Одначе, ледь переступивши поріг, Оскар зупинився як укопаний.

Найперше, його вразили розміри приміщення, в якому він опинився. Перед ним простягалася зала квадратної форми метрів двадцять завдовжки, освітлена безліччю гасових ламп. Усюди виднілися столи і стелажі, на яких були дивовижні прилади й механізми. Тут було так тепло, як ніколи не буває в підземеллях і підвалах. Склепінчаста стеля спиралася на кам’яні колони, що ділили залу на рівні частини. Напівкруглі ніші в стінах тільки посилювали схожість цієї зали із храмом.

Оскар запитливо поглянув на господаря будинку.

— Ти маєш рацію, — сказав Гумбольдт, немов читаючи його думки. — Це колишня крипта[2]. У таких підземних каплицях, що містилися під вівтарем, у минулому ховали єпископів і королів. Але самої церкви більше не існує. Вона була зруйнована ще в сімнадцятому сторіччі, в епоху Тридцятилітньої війни. На її місці звели житловий будинок, із власником якого я підтримував дружні стосунки, і незадовго до своєї смерті він продав мені його за помірну ціну. Те, що ти бачиш тут, — це дослідницька лабораторія, якої не знайти ані в Берліні, ані в решті всієї Європи.

Лише тепер Оскар зосередився на приладах, що заповнювали все вільне місце в цій незвичайній лабораторії. Всюди щось булькало і клекотіло. Звідкись летіли іскри і клубочилися кольорові дими. На деяких столах височіли скляні колби з людський зріст, заповнені зеленуватою рідиною, з якої виділялися маленькі бульбашки. На інших були встановлені металеві колеса, що оберталися, як здавалося, самі собою, без жодної дії ззовні. Між виблискуючими металевими кулями час від часу з тріском і гуркотом проскакували голубуваті блискавки. Здавалося, він потрапив у майстерню прадавніх богів або могутніх чарівників.

— Усе, що ти бачиш тут, — промовив Гумбольдт, обводячи широким жестом свою лабораторію, — результати багатолітніх досліджень і копіткої праці. Тепло, світло, електрична енергія — те, що вивчає сучасна наука. Нічого спільного з магією, тут усе має своє пояснення з погляду відомих нам законів природи. Зрозуміло, за умови, що ти досить глибоко їх розумієш і вмієш користуватися. Тут немає місця ні для шарлатанів, ні для неуків. Серед моїх інтересів головне місце посідають чотири стихії: вогонь, земля, вода і повітря. Але я не забуваю і про астрономію, науку про зірки. При нагоді я покажу тобі мою обсерваторію на горішньому поверсі — якщо, звичайно, тобі це цікаво. Але зараз я хотів би розповісти тобі, куди вирушить наша експедиція, і яких результатів я від неї