Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Не лякайся, — заспокоїв його Гумбольдт. — Це Вілма. Вона прийшла нас навідати.

Істота була вже зовсім близько, і нарешті опинилася там, куди падало холодне світло лампи. Довгий дзьоб, жваві розумні очі, маленьке тіло й великі міцні лапи. Оскар так витріщався на неї, що в нього мало очі не вискочили з орбіт.

Тварина покрутила головою, підійшла, оглянула його і запитливо пискнула.

Гумбольдт узяв із полиці невеликий слоїк, відкрив його і щось кинув істоті у дзьоб. Потім сів перед нею навпочіпки і погладив по голові.

Тільки тоді Оскар зумів закрити роззявлений від подиву рот.

— Це ж ківі! — сказав він, усе ще затинаючись.

Учений здивовано поглянув на нього.

— Цілком правильно. Карликовий страус родом із Нової Зеландії. А ти, виявляється, дещо знаєш. Молодець!

— Це все «Життя тварин» Альфреда Брема, — пояснив Оскар. — Я прочитав уривки з цієї книги, які публікував один журнал. Я увити навіть не міг, що такий птах існує насправді!

— Як бачиш, — сказав Гумбольдт, і знову кинув птахові у довгий дзьоб якесь частування. У слоїку копошилися комахи — жуки чи щось подібне до того. — Це найменший нелітаючий птах на Землі. Самка, прекрасний екземпляр. Звуть її Вілма. Взагалі-то вона живе в саду, але коли помічає, що я внизу, завжди приходить мене навідати. Довелося зробити для неї окремий вхід. Вона надзвичайно розумна. Хочеш погладити?

Оскар кивнув і потягнувся до птаха. Вілма легенько дзьобнула його в руку, але він її не відсмикнув, і тоді вона дозволила погладити себе й більше не пручалася.

— Ти їй сподобався, а це не так-то просто, — сказав Гумбольдт, підштовхуючи птаха до виходу. — Досить, Вілмо, тепер іди до саду! Швидше, швидше!

Птах видав рохкаючий звук і потрюхикав до неосвітленої частини лабораторії — туди, звідки і з’явився.

— Вона страшенно симпатична!

Цей будинок був повний сюрпризів, і Оскар уже почав забувати про свої страхи й побоювання.

— Ківі — гарний сторож, — зауважив Гумбольдт. — Кращий за будь-якого собаку. І хоч зір у нього не дуже гострий, зате слух і нюх — просто чудові. У природі цей птах веде нічний спосіб життя, і якщо в темряві хтось спробує залізти до садиби, зчинить страшенний галас… Але ми відхилилися. Адже я збирався тобі дещо показати.

Учений дістав із шухляди столу предмет, загорнути у кілька шарів тканини. Розгорнувши тканину, він підняв його й показав Оскару. Нічого особливого: пласка, трохи поблискуюча мідна пластина п’ятнадцяти сантиметрів завдовжки і близько двадцяти завширшки. Шматок металу, до того ж пошкоджений, — верхнього ріжка пластини не було, а її поверхня була вкрита подряпинами і вм’ятинами. З одного боку вона здавалася темнішою, немов була покрита нерівним шаром напівстертого лаку.

— І це все?

Оскар був розчарований. Після всього почутого, він сподівався побачити щось неймовірне. З того, що він побачив у підвалі-лабораторії, ця пластина здавалася найменш примітною.

— Це, мій юний друже, цілий набір загадок. — Гумбольдтові очі блищали від хвилювання. — Мій найбільший скарб, який я бережу, як зіницю ока.

— Ви називаєте скарбом якийсь шматок міді?

— Це не шматок міді, а фотографічна пластина, — заперечив учений. — Не знаю, чи доводилося тобі бачити щось подібне, але ще кілька десятиліть тому такий спосіб тривалого зберігання зображень на металевому листі був найпоширенішим. Він дозволяв зафіксувати все необхідне з найбільшою точністю, тому ніякий обман тут неможливий. Проте фотоапарати, в яких використовувалися подібні пластини, були дуже важкими і неоковирними, тож віднедавна фотографи почали використовувати целулоїдну плівку зі світлочутливим шаром.

— Зображення? Але я нічого тут не бачу!

— Її потрібно повернути під певним кутом до світла. Ось так, спробуй-но сам. Але будь обережний — сама по собі вона коштує в сотні разів дорожче за такий самий шматок золота. — Гумбольдт простягнув пластину підліткові й додав: — Той, хто зумів зробити цей знімок, був фахівцем своєї справи і, схоже, користувався більш портативною моделлю фотоапарата, ніж тодішні незграбні скриньки на триногах.

Тримаючи обома руками металеву пластину, Оскар легенько обертав її, змінюючи кут падіння світлових променів. Раптом він почав щось розрізняти — немов із темної глибини поволі спливало поки що неясне зображення. Воно було чорно-білим, але мало глибину й передавало найдрібніші деталі. Нарешті картинка стала такою чіткою, що можна було розрізнити кожен камінь, кожну травинку.

На передньому плані розташовувалась гілка рослини з віялоподібним листям. За нею Оскар розгледів будинки. Дивні споруди, схожі на осині гнізда, тулилися до прямовисної скелі на великій висоті. Між собою ці житла сполучалися сплетеними з ліан драбинами, а через прірву, що видніла правіше, були перекинуті легкі висячі мости.

Але найдивовижнішими виявилися темні цяточки на тлі неба. Те, що Оскар спочатку прийняв за хмари, коли уважніше глянув, виявилося літальними апаратами, схожими на кораблі, човни та аеростати, великі і трохи менші. Їх було стільки, що йому аж очі розбігалися! Деякі мали далеку схожість із бабками, інші скидалися на велетенські сніжинки, а деякі були абсолютно неймовірної форми. В усіх на борту були екіпажі, і вся ця армада ширяла в повітрі, немов насіння кульбаби.

У Оскара побігли мурашки по спині. Він заледве змусив себе одірвати погляд від чарівного зображення.

— Чарівливе видовище, правда? — Вчений узяв з його рук пластину, загорнув її в тканину і заховав назад у шухляду, не забувши ретельно її замкнути.

— Звідки це у вас? — запитав Оскар.

Гумбольдт показав на річку, що зміїлася по карті серед долин і плоскогір’їв Перуанських Анд.

— Місцеві індіанці знайшли її в шкіряній сумці, яку виловили з річки Камана. У сумці було ще багато пластин, але інші були продані колекціонерові, чийого імені я не знаю. Мені просто неймовірно пощастило, що вдалося дістати бодай одну. Річка