Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
— Ви бачите в темряві?
— Ні, — відгукнувся Арман відчужено.
Смеркало.
— Що ти там шукала? — поцікавився Арман.
Юта потупилася. Знизала плечима:
— Нічого… Я хотіла… Побачити…
Арман мовчав, і вона таки наважилася запитати:
— А всі ці… люди, тобто дракони… Вони насправді були?
Арман відійшов до вікна. Над морем сходив червоний місяць.
— Це літопис мого роду, — сказав не обертаючись.
Ґорґулья, подумала Юта.
— А Юкка? Він теж з… вашого роду?
Арман подивився на неї через плече. Дівчисько та й годі. Прикидається? Чи справді аж така цікава? Утім, подумаєш… Дивно, чи думав він, що буде, м-м-м… обговорювати… Одне слово, що знайдеться співрозмовник, який отак наївно запитає: «А Юкка?»
Він усміхнувся, і Юта, розцінивши це як добрий знак, усміхнулася теж.
— Юкка, — сказав Арман повчально, — Юкка — морське чудовисько… Здавна він і його родичі були страшними ворогами драконячого роду… А з’являвся він з моря, і єдина зброя проти нього — вогонь. Ясно тобі, принцесо?
— А хто такий Дін-Ар? — одразу ж запитала Юта.
Арман здивувався: чи ж бачено таке? Спробуй тепер збагни — сердитись чи сміятися…
— Дін-Ар, — сказав він з придихом, — мій славний предок, сто шістнадцятий у роду…
Ютині очі стали круглі, наче блюдця:
— Сто шістнадцятий? А скільки всього поколінь ваших предків?
Арман знеможено заплющив очі. Дурненька принцесо, не питай про те, чого не в змозі зрозуміти.
— Я двісті перший нащадок, — сказав він утомлено.
— Двісті перший?! А скільки вам років?
Він усміхнувся:
— Двісті тридцять два.
Принцеса помовчала, міркуючи, чи може це бути правдою. Запитала обережно:
— Так? А скільки живуть дракони?
— Доки не вмруть.
— Так?
Арман відвернувся.
Він був тоді такий малий, що про загибель батька зберігся навіть не спогад, а, по суті, спогад про дитячий спогад. Гуркіт, спалах — батько, вражений прямим ударом блискавки, каменем упав у море… Йому було, здається, ледь більше двохсот… А через двадцять років умер дід.
Юта вивела його з задуми, процитувавши страшним шепотом:
— «Акк-Ар ствердився, набрався сили й змужнів, і дожив до глибокої…» Але ж він рідного брата убив, так?
Що ж, подумав Арман. Я сам винен — почав щось жертві пояснювати, дозволив міркувати про справи роду…
Він згадав, як у темряві підземелля тремтів смертельно переляканий принцесин голос: «…моя тінь зустрічає мене, як мій брат». І що за дивина — до цих її слів він був страшенно злий, і сидіти б дівчиську без світла не годину й не дві… Та надто незвично було почути ці рядки з її вуст. Незвично і… приємно. Він розчулився й вивів її на поверхню…
— А… — почала було Юта й затнулася.
— Що?
Юта відчайдушно засопіла, не наважуючись запитати.
— Що ти хотіла, принцесо?
— У вас… ну, той, у драконів бувають імена, як і в людей?
— У людей, — сухо поправив він, — у людей, як і в драконів.
— Можна спитати, як вас звуть?
Він задумався. Вимовив через силу:
— Арм-Анн.
З двома смолоскипами було зручніше, ніж з одним.
— Отут незрозуміло… — бурмотіла Юта. — Це драконяча мова?
— Древній діалект.
— А ви його розумієте?
— Трохи.
Залі не було видно кінця-краю, і все нові й нові колони, вкриті письмом, виринали з темряви.
— А що тут написано? — Юта водила пальцем по вологому камені. Арман раз у раз її осмикував:
— Не руками, принцесо!
Юта сахалася, щоб одразу наблизитися знову:
— Тут є й знайомі букви, і не зовсім знайомі… Що це?
Арман поблажливо пояснював. Чергувалися більш чи менш давні описи звичаїв, літопис найважливіших подій, якими найчастіше були битви, сутички та двобої: «…і зустрів Дон-Ар брата свого старшого Дав-Анна, і нагадувала їхня сутичка вогняний вузол… І стягся вузол, і загинув Дав-Анн, і Дон-Ар загорлав переможно, але рани його були глибокі, наче море, і пролив він море крові своєї і в море ж упав… Загинули обидва, й осиротів рід…»
— «Осиротів рід», — пошепки повторила Юта. — Війна між братами? Та сама історія повторюється й повторюється… Тільки той, про якого я читала раніше, «змужнів» і «дожив до глибокої старості», а тут, бачите, «осиротів рід»… Навіщо ж було битися?
— Це звичай, — сказав Арман сухо. — Рід продовжує лише найсильніший з братів. Тобі не збагнути.
— Не збагнути, — пробурмотіла Юта.
Помовчавши з хвилину, раптом заговорила швидко й переконано:
— А пам’ятаєте оті рядки про тінь, що зустрічає, як мій брат? Пам’ятаєте? Той, хто їх писав, ХОТІВ зустрітися з цим своїм братом, і не для того, щоб його вбити. Як ви це поясните?
— Ніяк, — глухо відгукнувся Арман.
Юта, підбадьорена, вела далі:
— Я думаю, що вбивати братів не дуже й добре. Рано чи пізно лишаєшся сам-самісінький, і тоді тільки зі своєю тінню й можеш розмовляти… От ви, — вона осудливо втупилася в Армана крізь полум’я свого смолоскипа, — ви теж убили свого брата?
Арман мовчав так довго, що вона злякалася.
— У мене, — повільно сказав він нарешті, — у мене ніколи не було братів.
«…Загибель роду!»
Його дід любив покричати. Малого до нестями лякали звинувачувальні вигуки та зловісні пророцтва.
«Загибель роду, розпад, кінець! Кого ти виплодив, сину?! Де дужі онуки, де носії мого полум’я, готові до боротьби за славу роду? Чи цей вилупок, Арм-Анн, уціліє?»
Батько мовчав. Арман тремтів, забившись у куток.
«Наші предки не простять нам, сину. Родові потрібна нова кров, потрібні свіжі крила. Арм-Анн — квола галузка. Де його брати, народжені для двобою?!»
Потім була блискавка, що осиротила Арм-Анна.
Він труснув головою. Ютин смолоскип мерехтів далеко попереду — принцеса стояла, роззявивши рота, перед чорною брилою плаского, здибленого каменю:
— Ґорґулья, а це що таке?
Арман наблизився, думаючи про своє. Кивнув відчужено:
— Тут закладено пророцтво.
— Пророцтво?
— Так… Про долю роду та всіх його колін.
— Вам відоме ваше майбутнє?!
Він усміхнувся:
— Ні. Ти ж бачиш — пророцтво зашифроване. Не знаю, чи намагався хтось його зрозуміти… Якщо й намагався, то дарма.
Юта стояла, зачарована.
Хитросплетіння ліній полонило її, гіпнотизувало, обіцяло нечувану таємницю іншого, невідомого світу…
— А я можу зрозуміти? Ну, прочитати, збагнути?
В Армана опустилися руки. Смолоскип його засичав.
— Слухай, — сказав він проникливо. — Цьому каменю багато тисяч років. Ти — дівчисько, плюгавка, піщинка, лусочка… — він зупинився, добираючи слово, і Юті довелось йому допомогти:
— Шкаралупка.
— Шкаралупка, — погодився Арман, — нахабна, зухвала шкаралупка з нездоланним потягом до неприємностей.
Юта часто закліпала:
— Знаєте… Як на дракона, ви дуже пишномовні.
Він онімів, а принцеса, скориставшись цим, поспішила додати:
— Та ні, я нічого такого не хотіла сказати… Будьте ласкаві, дозвольте мені ходити сюди самій. Прошу вас. Будьте такі ласкаві.
Розділ четвертий