Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

Я не можу нічого вдіяти з небесним металом, що утримує мене. Ти можеш. Ти якимось чином можеш зламати його. Буде нелегко, але гадаю, це можливо для смертної. Зроби це для мене і я дарую тобі вічне життя. Можеш піти геть, якщо захочеш, або залишитися тут зі мною і допомогти мені відбудувати мою імперію. Будь ласка, Амро, не залишай мене в такому стані.

Я не могла дивитися на нього. Він був у жахливому стані. Мені було його шкода, але я довіряла йому не більше ніж Герцогу.

-- Що знищило всю навколишню фауну? – запитала я.

Не розумію запитання.

-- Думаю, що розумієш. Ти знаєш, як мене звати, порийся ще трохи в моїх мізках і скажи мені, що вбило яструба над Табернаклем.

Довга мовчанка. Нарешті він погодився. Атагос. Інколи вона прокидається. Я не дозволяю їй живитися мною, тож вона здобуває де може хоч якусь їжу.

-- Атагос, твоя сестра-дружина? Втілена смерть? Вона досі тиняється поблизу, га? – Я підійшла на кілька кроків ближче. – Перш за все скажи мені, чому вона пришпилила тебе тут?

Будь ласка, Амро…

-- Або ми робимо це по-моєму, або не робимо взагалі. Якщо тобі не подобається, заволодій знов моїм розумом, падлюко, і таким чином змусь мене зробити свою брудну роботу.

Раптово мене аж затрусило від люті. Не тільки до нього, але він був зручною мішенню.

Я знав, що тобі це не сподобається. Гаразд.

Моя сестра і я, ми народилися зі здібностями… Вона -- спричиняти смерть, я – кидати їй виклик і перемагати. У міру того, як ми зростали, наші здібності теж зростали, і разом ми захопили пів світу. Зрештою вона почала заздрити моїм здібностям. Вона була змушена вбивати, щоб підтримувати молодість і красу. Вона завжди відчувала відразу до смерті. В нас був суперник, король-чарівник, ім‘я якого перетворилося в порох на повільному колесі часу. Він отруїв думки Атагос, налаштував проти мене, переконав, що вона може поглинути мої здібності. Вона повірила йому. Повірила, що моя смерть буде останньою, яку їй доведеться завдати. Гадаю, для неї воно того вартувало, бо вона поклала мене на цей вівтар, накачала наркотиками і провела страшний ритуал.

Результат перед тобою. Я не помер. Бо не можу. Ритуал звів її з розуму і король-чарівник напав, спустошив імперію і знищив столицю. До цього дня його брудні чари чіпляються за краї моїх здібностей, намагаючись знищити те, що знищити неможливо. Задоволена? Він закрив очі й відвернувся від мене.

-- Хотілося б почути її версію.

Можеш запитати її, але сумніваюся, що вона дасть тобі задовільну відповідь. Вона буде надто зайнята пожиранням твоєї сутності.

-- А якщо я звільню тебе, ти знов відбудуєш свою імперію.

Ти не знаєш моєї імперії. Голоду не було. Чуми не було. Бойові дії майже не зачіпали населення. Справжній рай.

-- Був, поки не закінчився.

Я витерла об штани кров з долонь. І зупинилася. Моя рука зцілилася, на шкірі ні ран, ні пухирів. Навіть шрам від глибокого порізу з дитинства, і той зник.

Моя кров – це життя. Вона вилікує твої рани, а з часом приведе до безсмертя. Швидше, якщо ти її вип‘єш.

Мене охопила паніка. Чи потрапила його кров мені до рота? Я швиденько роздягнулася, протерла себе вільними від крові частинами одягу.

Я б не назвав це нормальною реакцією. Це веселощі чулися в його голосі?

-- Слухай, я ніколи не прагнула безсмертя. Я просто хочу вибратися з цього міста-цвинтаря, повз того божевільного покидька за воротами, через дев‘ять акрів пекла назад до цивілізації. А ще було б непогано, якби до мене повернувся слух. Безсмертя візьми собі й засунь в сраку. Глянь, що воно зробило з тобою.

Я кинула свій закривавлений одяг і пішла до дверей. Тоді мені в голову прийшла ідея, я повернулася і підхопила купу лахміття, яку я носила.

Ти збираєшся залишити мене тут. Його голос був пронизаний недовірою.

-- Мені тебе шкода, правда. Але останнє, що цей світ потребує – це ще одного збожеволівшого від влади правителя. А вже точно він не потребує безсмертного правителя.

Пам‘ятай, що я не змушував тебе, Амро. Запам‘ятай це і повертайся до мене, коли старість почне підкрадатися до тебе. Я чекатиму тут, хоча ти й плюнула Фортуні в добре око.

-- А де ще тобі бути? – З цими словами я штовхнула вкриті міддю двері й вийшла з зали.

Я не стану зупиняти тебе, Амро. Але в Атагос будуть свої плани. Моя присутність – твій єдиний шанс на безпеку.

Сходи вгору, коридор, глухий кут, ще один коридор і я опинилася перед масивними подвійними дверима, що вели на подвір‘я Табернакля. Було не так важко, як могло бути – настав світанок, а в гранітних стінах були широкі вікна. Я штовхнула одні з дверей і вийшла у сірий ранок. Дощ перейшов у мряку.

Я швидко почала пробиратися крізь густі зарості до найближчої стіни. Я планувала свій наступний рух, коли вона збила мене з ніг.

Я лежала, приголомшена, нездатна дихати. Навіть якби я не втратила слух, сумніваюся, що зауважила б як вона наблизилася.

Я насилу встала на руки й коліна, мені почало попускати в грудях, дрібний натяк на повітря прорвався в мої відчайдушні легені. З закритими очима, я змусила себе вдихнути. Ще раз. І ще.

Я відкрила очі й побачила засохлі, кістляві ноги. Повільно я піднімала голову, побачила висушену плоть, що звисала з гомілок, тоді вузлуваті коліна, скелетоподібні стегна, обмотані згнилою ганчіркою… з серцем, що било як молот, я глянула в обличчя істоті, яка стояла