Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг
Мені ніяк не спуститися вниз по мотузці, щоб не впасти. Може рослинний покров на території Табернакля трохи пом‘якшить падіння.
Сумніваюся.
Я як могла намагалася ігнорувати цей голос – цю присутність в моїй голові. Спущуся на територію Табернакля, а що далі? Через стіну не перелізти, не в цьому стані. Тоді, через ворота – прямісінько в табір Герцога, а там смерть від тортур. Я сперла голову на добру руку і спробувала стримати сльози.
Спускайся до мене, Амро. Присягаю, я тебе не скривджу.
-- Як мені злізти?
Спускайся по шпилю. Він сягає до самої підлоги. І далі.
Я знов вилізла на купол, схопилася за шпиль, міцно доброю рукою, акуратно обпаленою, перекинула ноги в порожнечу, намацуючи в темряві. Я знайшла стрижень і обхопила його колінами, дуже обережно просунула плечі крізь вікно і схопилася руками за стрижень під куполом. Метал був ще теплим від удару блискавки.
Я думала, що підніматися по мотузці вгору лячно. Цього не порівняти зі спуском по жердині в суцільній темряві. П‘ятнадцять метрів? Двадцять? І гадки не маю, як далеко я зісковзнула, намагаючись берегти свою обпалену долоню, прилив крові й той жахливий скрегіт – все, що я чула.
Ще трішки.
Я здригнулася від цих слів у моїй голові, втратила хватку і впала останніх кілька метрів на щось м‘яке, тепле, мокре і живе. Я швидше відчула, ніж почула, тихий стогін болю, і знов закричала. Я полізла рачки назад, якомога далі від нього, не звертаючи уваги на нестерпний біль в руці. Раптово камінь піді мною обвалився і я впала назад, лупнувшись головою об невидимий камінь.
Не рухайся, Амро. Ти даремно робиш собі шкоду.
З мене було досить. Годі. Якби тільки було світло – ні, тоді я б побачила те, що пронизав кінець стрижня…
Не рухайся. Дихай. В цьому залі тебе ніхто не скривдить. Не рухайся, заспокойся, бо мені доведеться затуманити тобі розум. Якщо я це зроблю, ти мені більше ніколи не будеш довіряти. Я хочу, щоб ти мені довіряла, маленька злодійко.
Я намагалася не втратити здоровий глузд. Не знаю скільки часу я просиділа в темряві, мідний запах крові оточував мене і мені хотілося блювати.
Пробач, Амро, але боюся, мені доведеться це зробити.
І тоді я відчула, як його розум обволікає мій, ніжно, невблаганно. Я немов тонула. Я перестала існувати.
Наступне, що я пам‘ятаю, я прокинулася в чомусь схожому на сон. Я починала ненавидіти сни. Спочатку прийшло легеньке золоте світло, настільки легеньке, що я його не зауважила, поки не зрозуміла, що бачу різницю, коли моргнула.
Тоді в повітрі розповсюдився лагідний аромат ладану, потрохи витісняючи запах крові. Ладан, запаху якого я ніколи раніше не чула, ніжний, не пересичений. Я всьому цьому не довіряла, але допомогло. Я відчула, як до мене повертається здоровий глузд. На поверхню розуму спливло запитання.
-- Хто ти? – прошепотіла я.
Та-Агот, бог-король, імператор, жертва. Та-Агот Безсмертний, Зраджений. Та-Агот Вічний Страждальник. Та-Агот Дурень.
-- Де ти? – прийшло наступне запитання, хоча я знала відповідь на нього.
Пришпилений до власного вівтаря, простромлений небесним металом, покараний долею за перемогу над смертю і будівлю, що вистоїть вічність.
-- Хто засадив тебе туди?
Моя сестра, моя наречена. Атагос Руйнівниця, Атагос-Що-Несе-Смерть, зуб гадюки, поцілунок павука, ткаля пісень сирен.
-- Що ти хочеш від мене?
Свободу. А в обмін я дам тобі вічне життя.
Світло ослабло, запах ладану зник, як і моя свідомість.
Я прокинулася зі свідомістю, що в мій розум хтось втручався. Темрява і сморід не зникли, але в мене було щось, що мене підтримувало. Лють.
Останні місяці, смерть Хольгрена, Герцог, моє понівечене тіло, пожирання кори й личинок, постійна боротьба за виживання, а тепер ще й якийсь бог грається моїм розумом… з мене було досить. Я виберуся з цієї пекельної ями, чого б це мені не коштувало, і горе всім, хто стане мені на шляху.
Спочатку мені потрібне світло.
На щастя, в сумці на поясі в мене було кресало. Тримаючи кремінь в пораненій руці, я била по ньому ножем поки в труті не виникла іскра, потім завиток диму і маленьке полум‘я. Я швиденько відірвала шматок матерії від поли своєї пошарпаної сорочки, молячись, щоб вона не була надто мокрою.
Якщо ти готова бачити, я можу дати тобі світло.
-- Заткнися.
Повільно, з димом, ганчірка загорілася. Я підняла її над головою і оглянула кімнату. Нічого, тільки голий камінь, натяк на двері зліва і справа, а посередині кам‘яний вівтар.
Ти готова бачити. І тоді відразу повсюди спалахнуло світло. Залитий золотим сяйвом, на вівтарі лежав чоловік, пришпилений стрижнем, що проходив через верхівку купола.
Він був бронзового кольору. Його волосся косичками спадало з вівтаря і збиралося в кола на кам‘яній підлозі. Кров з рани текла тонкою цівкою по боках вівтаря і утворювала калюжу. Її було багато. Вся підлога була залита кров‘ю.
Зіниці його очей були холодними, яскравими зірками, дрібними краплинами на покривалі чорної як ніч райдужної оболонки.
Допоможи мені.
Я кинула палаючу ганчірку і підійшла до нього.
Допоможи мені, Амро. Я лежу тут тисячу років, з пробитим серцем, неспроможний померти. Звільни мене.
-- Пробач. Я не знаю, як допомогти тобі.
Я відвела від нього погляд, глянула на
