Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Після шаленого, буйного торжества слова всіх, хто зібрався внизу на кухні, почало трохи хилити до сну. Джейн і не зчулася, як мало не задрімала; книжка випала в неї з рук, вона здригнулася, розплющила очі й огледілася довкола. Як же тут тепло… як затишно… втіха та й годі. Їй завжди подобалося, як горять у каміні дрова, проте сьогодні поліна, здавалося, потріскували і пахли ще приємніше, ніж звичайно. Можна було подумати, що кухню сповнював дух кедрового дерева чи ладану, дедалі густіший і насиченіший. Мимохіть Джейн стала пригадувати собі різні запахи — духмяний аромат нарду і кориці, чарівні пахощі Аравії… навіть щось іще солодше і приємніше, щось спроможне звести людину з розуму, проте, на диво, не заборонене. Хтозна, як таке може бути; їй надто хотілося спати, щоб глибше над цим замислюватися. Дімбли сиділи поруч і розмовляли, але потиху, так, що ніхто не чув, про що йшла мова. Джейн здалося, що обличчя у них якось перемінилися. Вони виглядали не старими, а радше зрілими, наче золотисті серпневі ниви перед жнивами, й аж випромінювали погідний спокій, що його приносить сповнення бажань. В іншому кутку Артур щось шепотів на вухо Камілі; вони також… але на той час затишок, тепло і приємний аромат уже так забили Джейн памороки, що дивитися на Деністонів вона просто не могла — не через заздрість (нічого такого і на думці не мала), а тому, що її трохи не засліплювало якесь химерне сяйво, от наче самі бог із богинею кохання вселилися в це молоде подружжя і тепер ясніли перед нею червленим посвітом, розливаючи навкруг одурманливо-солодкі трояндові пахощі. Довкола ж витанцьовували — краєм ока Джейн це помітила — не ті кумедні опецькуваті дрібнолюдки, яких вона бачила пополудні, а поважні й водночас запальні духи з барвистими крильцями та якимись хлоп’ячими, стрункими й гладенькими, ніби витесаними зі слонової кості примарними тілами.
Ренсом із Мерліном також відчули, що в домі потепліло; вікна були відчинені (коли і як вони відчинилися, ні господар, ні чародій не зауважили), але холодніше не ставало: теплом віяло саме знадвору. Поміж голим гіллям дерев, понад землею, яка після заходу сонця знов тужавіла від морозу, до кімнати залітав літній вітерець — тільки-от такого, літа в Англії не бувало ще ніколи. Сповнений, сказати б, по самісінькі вінця — немов оті неповороткі річкові баржі, навантажені всякою всячиною так, що, здається, і з місця не зрушать, — казковим духом нічних квітів і терпким запахом тягучої камеді, напоєний солодкими пахощами стобарвних гаїв і прохолодним ароматом опівнічних плодів, цей вітерець лагідно ворушив фіранки на вікнах, скинув зі столу якогось листа і розкуйовдив волосся на голові у Мерліна. Кімната м’яко погойдувалася, ніби пливла; їхніх рук та облич торкнувся враз вільготний подих морської піни і хвиль — аж пробіг по всьому тілу дивний, нестримний трем. У Ренсома котилися по щоках сльози: він єдиний із усіх людей на Землі знав, звідки, з яких морів і з яких островів віє той вітер. Мерлін цього не знав, проте й у нього в грудях озвалася і замлоїла та невтішна рана, з якою народжується у цьому світі кожна людина, а з вуст тихо полилися слова прадавнього кельтського плачу. Втім, усі ті прояви були лишень провісниками, предтечами самої богині. Коли вся її доброчесність зосередилася і сфокусувалася у тій крихітній для неї точці на поверхні планети, що мчала крізь небесні простори, з усього того зворушливого тепла постало ще щось — щось незламне, гостре, загрозливо нестримне. Обидвох чоловіків пройняв дрож: Мерліна — бо він не знав, хто до них наближається, а Ренсома — бо він таки знав.
І ось вона прийшла — полум’яна й осяйна, всевидюща і безжальна, готова вбивати й умирати, прийшла, випереджаючи навіть світло; то була сама милосердна любов, але не така, якою уявляють її смертні, не у тому зм’якшеному, олюдненому вигляді, в якому зазвичай поставала перед нами після Воплочення Слова. Вона з’явилася до них просто з-поза місяця, з третього неба, первозданна й невпокорена, — і ледь не спопелила їх на місці. Ренсом із Мерліном мало не осліпли та не оглухли; здавалося, вони не витримають, якщо це триватиме далі, — проте водночас не знали, чи витримають, якщо це припиниться. Так прибула звитяжна поміж планетами Переландра, яку на Землі величають Венерою.
Внизу на кухні МакФі раптом різким рухом відсунув назад крісло — аж завищала під ніжками кахляна підлога, ніби грифельна дошка під олівцем.
— Ганьба! — вигукнув він. — Ганьба нам, що сидимо тут і тільки на вогонь витріщаємося! Закладаюся, якби у нашого господаря не була покалічена нога, він знайшов би для нас якесь краще застосування!
— Ну-ну, далі! — підбадьорила його Каміла; очі в неї враз спалахнули завзятим блиском.
— Про що це ви, МакФі? — здивувався Дімбл.
— Про битву! — заявила Каміла.
— А ворогів не забагато, щоб вступати з ними у відкритий бій? — засумнівався Деністон.
— Може й забагато, — сказав ольстерець. — Та менше їх не стане у будь-якому разі. А як славно було б виступити проти них відкрито! Чесно кажучи, мені часом здається, що мене не особливо й хвилює, що буде далі. Але я не міг би спокійно лежати в могилі, якби знав, що вони перемогли, а я так і не потримав нікого з них за горло. Пригадую, під час першої війни влаштували ми біля Монші невелику вилазку… Хлопці, знаєте, переважно гамселили ворогів прикладами, щоб не зчиняти зайвої стрілянини,
