Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Ох і нудна ж це, мабуть, робота…
— Так, але вони мали досить часу подумати над своїми лихими вчинками. — Орик провів рукою по бороді. — Ніде правди діти, мені й самому довелось попрацювати тут кілька місяців, коли я був неслухняним хлопчиськом. Мені тоді виповнилось усього тридцять чотири.
— І що, ти справді думав над своїми вчинками?
— М-м-м… Не зовсім… Робота була настільки нудною, що я звільнив від каміння лиш одну гілляку, а потім утік і приєднався до мисливців Вреншрргн.
— Ти маєш на увазі гномів із клану Вреншрргн?
— Саме так, до клану Вреншрргн, що твоєю мовою означатиме — Вовки Війни. Ставши одним із них, я напився елю й зовсім п'яний подався з ними на полювання. Саме тоді мені й спало на гадку вбити кабана, а потім принести його до Ротгара, аби той більше на мене не гнівався. Це була одна з найбільших дурниць, які я утнув за все своє життя, бо навіть найдосвідченіші наші воїни бояться полювати на награ. А я ж тоді був звичайнісіньким шмаркачем, який навіть зброї до пуття тримати не вмів. Проте відступати було нікуди, я ж бо заприсягнувся перед рештою мисливців, що обов'язково це зроблю, тож конче мав виконати свою обіцянку.
По цих словах Орик замовк, та Ерагон, що аж згорав від цікавості, не дав йому довго мовчати:
— І що сталося далі?
— О… Як не дивно, але мені все-таки пощастило вбити награ, хоч той кабан і поранив мене в плече та ще й закинув на гілляку найближчого дерева. І Вреншрргн були змушені нести до Брег Холда нас обох, і мене, і його. Ротгар був неабияк подивований моєю сміливістю, проте весь наступний місяць я провалявся в ліжку… І це попри те, що наді мною чаклували найкращі знахарі клану. Кілька разів мене заходив провідати сам Ротгар, постійно повторюючи, що це гідне покарання за те, що я не послухав його наказу.
Ерагон якусь мить пильно поглядав на гнома.
— Ти сумуєш за ним? — нарешті спитав він.
Гном опустив підборіддя собі на груди, а потім різко вихопив з-за пояса сокиру й так сильно вдарив її руків'ям по граніту, що між деревами аж луна пішла.
— Минуло вже майже дві сотні років відтоді, як закінчилась остання дургрімстврен, що розколола наш народ на кілька частин, Ерагоне. Та через бороду Морготала ми знову опинились на порозі війни.
— Невже? — злякано вигукнув Ерагон. — Невже все справді аж так погано?
Орик спохмурнів.
— Усе значно гірше, ніж ти можеш собі уявити. Між кланами виникли такі суперечки, яких іще не було за моєї пам'яті. Смерть Ротгара й напад Насуади на Імперію тільки додали масла у вогонь, і клани, які не хочуть приєднуватися до варденів, стали дуже активні.
— Але чому… чому вони не хочуть піти війною проти Галбаторікса, адже ургали під його керівництвом уже ледь не знищили Тронжхейм!
— Тому, — відповів Орик, — що вони не вірять у те, що його можна перемогти, й сіють серед нашого народу зерно сумніву. Скажи мені чесно, Ерагоне, якби тобі й Сапфірі прямо от зараз довелося вступити у двобій з Галбаторіксом, то чи ви б із ним упорались?
Від цього питання в Ерагона перехопило подих.
— Ні…
— Я так і думав… Розумієш, ті клани, що виступають проти варденів, вірять у великодушність Галбаторікса. Вони переконані в тому, що якби ми не мали справи з варденами й не дали тобі та Сапфірі прихистку в Тронжхеймі, у Галбаторікса не було б жодних підстав воювати з нами. Представники цих кланів говорять, що нам просто слід займатися своїми справами, сидіти у своїх печерах і тунелях і не боятися Галбаторікса. Вони не розуміють, що той триклятий тиран зупиниться аж тоді, коли вся Алагезія лежатиме біля його ніг, — Орик струснув головою й так міцно стис свою вірну сокиру, що на його руках повипиналися жили. — Але я проти цього. Я не дозволю своєму народу ховатися в тунелях, ніби перелякані зайці, що тільки й чекають на те, доки вовк розриє їхню нору й усіх їх винищить. Ми маємо боротися й свято вірити в те, що нам пощастить убити Галбаторікса. Я докладу всіх зусиль, щоб нова дуртрімстврен не почалася, адже вона знищить нашу цивілізацію, а без нас варденам навряд чи пощастить перемогти, — міцно стиснувши зуби, Орик повернувся до Ерагона: — Заради блага свого народу я готовий сам сісти на трон. Дургрімст Гедтралл, Ледвонну й Награ вже заявили про те, що підтримають мене. Однак поміж мною й короною залишається багато тих, чиїх голосів вистачить задля того, аби я не став королем. Але ж ти підтримаєш мене, Ерагоне?
Склавши руки на грудях, Ерагон замислено походжав від одного дерева до іншого.
— А якщо я зроблю це, то решта кланів не повстануть проти тебе? Адже ти не тільки прохатимеш свій народ приєднатися до варденів, але й вимагатимеш від нього, аби він визнав частиною себе Вершника дракона. Сумніваюся, що гноми захочуть зробити це саме зараз.
— Авжеж, я можу втратити їхню підтримку, — мовив Орик, — але, з другого боку, це може дати мені й нові голоси. Дозволь мені самому із цим розібратися. Одне-єдине, що я хочу зараз знати, так це те, чи ти мене підтримаєш? Схоже, ти вагаєшся, брате, але я геть не можу збагнути, чому.
Ерагон розглядав покручене гранітне коріння, що було в нього під ногами, намагаючись не дивитись Орикові в очі.
— Ти переймаєшся долею свого народу, і це добре… Але я переймаюся долею ельфів, варденів та інших рас, які протистоять Галбаторіксу. Тож… Якщо тобі не пощастить здобути корону й королем стане ватажок іншого клану, який так само схоче підтримати варденів, то…
— Ніхто не підтримуватиме варденів так, як я!
— Та я ж бо й не сумніваюся в цьому, — урвав його Ерагон. — Але якщо раптом станеться саме так, і моя
