Місто кісток - Кассандра Клер

Коли ми з Джоселін підросли, нас відправили в Аліканте до школи. Саме там я зустрів Валентина.

Старший за мене на рік, на той час він уже був найпопулярнішим хлопцем у школі. Красивий, розумний, багатий, цілеспрямований, неймовірний воїн. А я – ні багатства, ні блискучого розуму, з простої сільської сім’ї. І я відчайдушно вчився. Джоселін була природженим Мисливцем за тінями, а я – ні. Я не витримував навіть найлегші руни, не міг вивчити найпростіші прийоми. Іноді я хотів утекти, з ганьбою повернутися додому. Я став таким жалюгідним, що погодився б стати приземленим.

Мене врятував Валентин. Він прийшов до моєї кімнати, а я й не вірив, що Валентин знав моє ім’я. Він запропонував навчати мене. Йому було відомо, що я щосили старався, і він бачив у мені зерно великого Мисливця за тінями. Під його наглядом я покращив свої знання, склав іспити, наніс свої перші руни, убив свого першого демона.

Я обожнював його. Я думав, що сонце сходило і сідало тільки для Валентина Морґенштерна. Звичайно, я був не єдиним вигнанцем, якого він урятував. Були й інші. Годж Старкветер, який більше спілкувався з книгами, а не з людьми, Маріс Трублад, чий брат одружився з приземленою; Роберт Лайтвуд, який жахався рун. Усіх їх Валентин узяв під своє крило. Колись я думав, що це через доброту, тепер я не такий упевнений. Він створював культ своєї особи.

Валентин був одержимий думкою, що в кожному поколінні стає все менше і менше Мисливців за тінями, що наша раса вимирає. Він переконував, що, якби Конклав частіше використовував Чашу Разіеля, стало би більше Мисливців за тінями. Для вчителів ця ідея була блюзнірством. Не кожен здатний вирішувати, хто може чи не може стати Мисливцем за тінями. Тоді Валентин зухвало запитав, чому б не зробити всіх чоловіків Мисливцями за тінями? Чому б не подарувати їм можливість побачити Світ Тіней? Навіщо егоїстично тримати цю силу тільки для себе?

Коли вчителі відповіли, що більшість людей можуть не пережити перетворення на Мисливця, Валентин заявив, що вони – брехуни, які намагаються зберегти владу нефілімів лише для еліти. Так він колись стверджував. Тепер мені здається, він розумів, що побічні втрати варті кінцевого результату. Хай там як, він переконав наш маленький гурт, що має рацію. Ми створили Коло – спільноту, метою якої був порятунок Мисливців за тінями від вимирання. Звичайно, ми, сімнадцятирічні, не зовсім розуміли, як це зробити, але були впевнені, що досягнемо чогось значного.

Потім настала ніч, коли батька Валентина вбили під час звичайного рейду по місцях, де отаборилися перевертні. Коли Валентин повернувся в школу після похорону, він носив червоні знаки жалоби. Він дуже змінився. Його доброта тепер перемішувалася зі спалахами люті, що межувала з жорстокістю. Я пояснював його нову поведінку горем і докладав усіх зусиль, щоб не дратувати його. Я ніколи не відповів злобою на його лють. У мене було лише неприємне відчуття, що я його розчарував.

Єдиною людиною, що могла заспокоїти його гнів, була твоя мати. Вона завжди стояла трохи осторонь нашого гурту, іноді глузливо називаючи нас фан-клубом Валентина. Все змінилося, коли його батько помер. Його біль розбудив у ній співчуття. Вони закохалися.

Я також любив його. Він був моїм близьким другом, і я був радий бачити Джоселін з ним. Коли ми закінчили школу, вони одружилися і переїхали жити в маєток її родини. Я також повернувся додому. Але Коло продовжило своє існування. Воно починалося як шкільна пригода, але виросло і в масштабах, і в силі. Валентин ріс разом із ним. Ідеали Кола також змінилися. Хоча Чаша Смерті не втрачала своєї актуальності для членів Кола, але після смерті батька Валентин став відвертим прихильником війни проти всієї нечисті, не лише проти тих, хто порушив Угоду. Він стверджував, що цей світ був для людей, а не для напівдемонів. Їм ніколи не можна довіряти цілком.

Мені не подобався новий напрям Кола, але я залишався вірним йому: почасти тому, що не хотів розчаровувати Валентина, а почасти тому, що Джоселін попросила мене зостатися. Вона сподівалася, що я зміг би внести якусь поміркованість у Коло, але це було неможливо. Валентина неможливо було стримати, а Роберт і Маріс Лайтвуди, тепер одружені, також загорілися цією ідеєю. Тільки Майкл Вейленд, як і я, мав сумніви, але, незважаючи на наше небажання, ми залишалися в Колі. Гуртом ми невтомно полювали на нечисть, шукаючи тих, хто вчинив навіть найменше порушення. Валентин ніколи не вбивав істот, що не порушували Угоду. Але він робив інші ганебні вчинки. Я бачив, як він прив’язав срібні монети на повіки дівчинки-перевертня, осліпивши її, щоб та зізналася, де переховувався її брат. Я бачив, як він… Ні, це не для твоїх вух, вибач.

Невдовзі Джоселін завагітніла. Тоді ж вона зізналася, що боїться свого чоловіка. Його поведінка стала дивною, непередбачуваною. Ночами він зникав у підвалі. Іноді вона чула крізь стіну крики.

Я пішов до Валентина. Він засміявся, списавши її страхи на нервові переживання жінки, що виношує свою першу дитину. Тієї ночі він запропонував мені піти з ним разом на полювання. Ми все ще намагалися позбутися кубла перевертнів, які колись вбили його батька. Ми були паработай – ідеальна команда для полювання з двох воїнів, які б померли один за одного. Тому, коли Валентин сказав, що прикриватиме мене тієї ночі, я йому повірив. Я не бачив вовка, поки той не скочив на мене. Я пам’ятаю лише, як його зуби замкнулися на моєму плечі. Я прокинувся в будинку Валентина з перев’язаним плечем. Поруч