Місто кісток - Кассандра Клер

кімнаті, яку ми винаймали, і намагався переконати її, але це не допомогло. Джоселін була впертою. Нарешті вона пояснила чому: бо виношувала ще одну дитину, вона знала про це декілька тижнів. Джоселін вирішила розпочати нове життя зі своєю дитиною і не хотіла нічого чути ні про Конклав, ні про Завіт, щоб вони більше не псували її майбутнє. Вона показала мені амулет, який витягнула з купи кісток, і продала його на блошиному ринку в Клінянкурі, а на виручені гроші купила авіаквиток. Вона не сказала, куди вирушає. «Чим далі від Ідрісу, тим краще», – мовила вона.

Я знав, що залишити старе життя позаду – означає залишити позаду і мене, я сперечався, але це не допомогло. Я розумів, що якби не дитина, вона б покінчила життя самогубством. Тому відпустити її до приземлених було краще, ніж втратити назавжди, і я неохоче погодився на той план. Я розпрощався з нею в аеропорту. Останнє, що вона сказала мені в залі відправлення, пройняло мене до кісток: «Валентин не мертвий».

Залишившись сам, я повернувся до своєї зграї, але спокою там не знайшов. Всередині була болюча пустота, я завжди прокидався з її іменем на устах. Я вже не був тим лідером, яким був раніше. Я це розумів. Я був справедливим, але далеким від усього. Я не міг знайти друзів серед перевертнів, жодного друга. У мене було надто багато від людини, від Мисливця за тінями, тому мені було незатишно серед перевертнів. Я полював, але полювання не приносило задоволення. Коли настав час, щоб нарешті підписати Угоду, я пішов у місто.

В Залі Ангела, очищеному від крові, знову зібралися Мисливці за тінями і чотири гілки напівлюдей, щоб підписати Угоду, яка принесе мир усім. Я здивувався, побачивши Лайтвудів, які були здивовані, побачивши мене живим. Вони, а також Годж Старкветер і Майкл Вейленд були єдиними членами Кола, які уникли смерті в залі тієї ночі. Майкл, згорьований втратою дружини, заховався у заміському маєтку зі своїм сином. Конклав покарав трьох інших вигнанням: вони від’їжджали до Нью-Йорка працювати в місцевому Інституті. Лайтвуди, які мали зв’язки серед членів Конклаву, отримали легше покарання, ніж Годж.

На нього було накладено закляття: він від’їжджав з ними, але якщо коли-небудь він залишить освячені землі Інституту, то відразу помре. Він мав присвятити себе науці та стати гарним наставником для дітей.

Після підписання Угод я вийшов із зали і рушив до річки, туди, де була Джоселін у ніч Повстання. Дивлячись на чорну течію, я зрозумів, що не матиму спокою на батьківщині. Мені треба бути або з нею, або ніде. І я вирішив знайти її.

Я покинув зграю, призначивши на своє місце іншого. Думаю, вони полегшено зітхнули, коли я їх залишив. Я подорожував як вовк: без багажу, ночами, тримаючись осторонь доріг. Я повернувся в Париж, але жодного ключика там не знайшов. Тоді я поїхав у Лондон. З Лондона кораблем дістався Бостона.

Якийсь час я провів у містах, якийсь час у Білих горах морозної Півночі. Я багато подорожував, але все більше думав про Нью-Йорк та про Мисливців за тінями, засланих туди. Джоселін якоюсь мірою була також вигнанцем. Зрештою я прибув у Нью-Йорк з єдиним речовим мішком і без жодної ідеї, де шукати твою маму. Мені було б неважко знайти зграю перевертнів і примкнути до неї, але я не хотів цього робити. Як і в інших містах, я розіслав послання серед нечисті, шукаючи якісь сліди Джоселін, але жодної звістки не було, жодного слова, вона наче безслідно зникла у мирському світі. Я впав у відчай.

Нарешті я її знайшов зовсім випадково. Якось я тинявся вулицями Сохо. І на Брум-Стріт мою увагу привернула картина у вітрині галереї. Це був ескіз ландшафту, який я відразу впізнав: пейзаж із вікна маєтку її батьків, зелені газони переходили в лінію дерев, за якими ховалася дорога. Я впізнав її стиль, її живописну манеру – все. Я постукав у двері галереї, але вони були замкнені. Я знову повернувся до картини і цього разу помітив підпис. Так уперше я побачив її нове ім’я: Джоселін Фрей.

До вечора я її знайшов. Вона жила в районі Іст-Віллидж на п’ятому поверсі будинку без ліфта, який слугував притулком для художників. Я піднявся брудними напівосвітленими сходами і, сильно нервуючи, постукав у двері. Їх відчинила маленька дівчинка з темно-рудими косичками і допитливими очима. А позаду неї я побачив Джоселін, яка ішла до мене, її руки були у фарбі, а обличчя – таке, як колись у дитинстві.

Що було далі, ти знаєш.

Розділ 22
Руїни Ренвіка

Коли Люк завершив розповідь, запанувала тиша, яку порушували краплі води, що стиха падали на кам’яні стіни. Нарешті він сказав:

– Скажи щось, Клері.

– Що я маю сказати?

– Мабуть, те, що розумієш мене, – зітхнув він.

Клері відчула пульсацію у скронях. Її життя здавалося побудованим на крихкому льоду, тонкому, наче аркуш паперу, і тепер цей лід почав кришитися, погрожуючи темною льодовою безоднею. Темна течія внизу несла всі мамині секрети й забуті уламки розбитого життя.