Місто кісток - Кассандра Клер

Вона глянула на Люка. Він видався нечітким та розмитим, наче вона дивилась крізь тьмяне скло.

– Мій тато, його знімок мама завжди тримала на каміні…

– Це не твій тато, – сказав Люк.

– Він коли-небудь існував? – підвищила голос Клері. – Чи існував Джон Кларк, чи моя мама його теж придумала?

– Джон Кларк існував. Але він не був твоїм батьком. Він був сином сусідів твоєї мами, коли ви жили в районі Іст-Віллидж. Він справді загинув в автокатастрофі, як і казала твоя мама. Тільки вона його не знала. Фото в неї було тому, що сусіди замовили його портрет в армійській формі. Вона віддала портрет, а фотографію залишила, видаючи її за фото твого батька. Мабуть, Джоселін вважала таке пояснення найпростішим. Зрештою, якби вона сказала, що він утік або пропав, ти б захотіла його знайти. А мертвий чоловік…

– Не заважатиме брехні, – гірко закінчила Клері. – А вона не думала, що неправильно увесь цей час змушувати мене вважати свого батька мертвим, коли моїм справжнім батьком…

Люк промовчав, дозволивши їй закінчити речення самостійно, вимовити невимовне.

– Є Валентин, – її голос затремтів. – Саме це ти хотів мені сказати, так? Що Валентин був моїм батьком?

Люк кивнув, його напруження видавали переплетені пальці.

– Боже мій… – Клері підхопилася на ноги, сидіти незворушно більше не було сил. Вона підійшла до заґратованого вікна. – Не може бути. Цього просто не може бути.

– Клері, будь ласка, не засмучуйся…

– Не засмучуйся? Ти повідомляєш, що моїм батьком є майже сам диявол, і хочеш, щоб я не засмучувалася?

– Спочатку він не був злим, – виправдовувався Люк.

– О ні, давай будемо розрізняти. Він був саме зло. Всі ті промови про необхідність зберегти людську расу в чистоті та важливість незмішаної крові, він же один з тих гидких білошкірих расистів. А ви обоє повелися на це.

– Це не я говорив про «полохливу» нечисть кілька хвилин тому. І про те, що їм не можна довіряти, – стиха мовив Люк.

– Це не одне і те ж! – Клері відчула, як сльози підступають до очей. – У мене був брат, – зібравшись, продовжувала вона. – Також бабуся та дідусь. Вони мертві?

Люк кивнув, опустивши голову.

– Так.

– Джонатан, – стиха мовила Клері, – він мав би бути старшим за мене. На рік старший?

Люк не відповів.

– Я завжди хотіла, щоб у мене був брат, – продовжувала Клері.

– Не треба, – жалісливо мовив Люк, – не муч себе. Тепер ти розумієш, чому мама приховувала це від тебе? І чи змінилося твоє життя на краще, коли ти дізналася, що втратила ще до свого народження?

– Та скринька… – Мозок Клері напружено працював. На ній було написано «Дж. К.» – «Джонатан Крістофер». – Он чого вона постійно над нею плакала… Там було пасмо волосся мого брата, не батька.

– Так.

– І коли ти сказав: «Клері – це не Джонатан», – ти мав на увазі мого брата. Мама надмірно про мене піклувалася через те, що вже втратила одну дитину.

Люк не встиг відповісти. Двері камери відчинилися й увійшла Ґретель. «Набір для зцілення», який Клері уявляла у вигляді пластмасової аптечки із зображенням Червоного Хреста, виявився великою дерев’яною тацею, де були згорнуті бинти, чаші, з яких парували невідомі речовини, і трави з гострим лимонним ароматом. Ґретель поставила тацю біля ліжка й жестами запропонувала Клері присісти. Клері неохоче опустилася на ліжко.

– Гарна дівчинка, – мовила вовчиха, умочивши бинт в одну з чаш. Вона обережно витерла засохлу кров з обличчя Клері. – Що з тобою сталося? – запитала вона так, наче підозрювала, що Клері поранила лице терткою.

– Мені теж цікаво дізнатися, – склавши руки, мовив Люк.

– Г’юґо накинувся на мене, – Клері намагалася не кривитись, коли терпка рідина почала проникати їй у рани.

– Г’юґо? – зіщулився Люк.

– Птаха Годжа. Ну, я думаю, що це його птаха. А може, Валентинова.

– Г’югін, – обережно поправив Люк. – Г’югін і Мунін – це птахи Валентина. Їхні імена означають «Думка» і «Пам’ять».

– Вони мали б називатися «Атакуй» та «Вбий». Г’юґо ледве не вибрав мені очі.

– Його цього навчили, – Люк постукав пальцями по руці. – Годж, мабуть, забрав його після Повстання. Але хай там як, а він є птахом Валентина.

– Так, як і Годж, – Клері скривилася від болю, коли Ґретель витерла довгий поріз на руці, покритий брудом та засохлою кров’ю.

– Клері…

– Я більше не хочу говорити про минуле, – розлютилася Клері. – Я хочу знати, що тепер ми збираємося робити. Зараз у Валентина моя мама, Джейс і Чаша. А в нас нічого.

– Я б не казав, що у нас нічого, – заперечив Люк. – У нас могутня