Місто кісток - Кассандра Клер

Посміхнувшись, Годж відповів:

– Валентина я боюся більше, ніж Конклаву, і якби ти була розумніша, то зрозуміла б мене. Він би все одно колись знайшов Чашу, з моєю допомогою чи без.

– І вам начхати, що через Валентина загинуть діти?

Судома скувала обличчя Годжа, він зробив крок уперед, і Клері помітила, як щось блиснуло в його руці.

– Невже все це для тебе так важливо?

– Я вже казала вам, що не зможу просто піти.

– Це недобре.

Він заніс руку. Клері згадала слова Джейса, що улюблена зброя Годжа – чакра, літаючий диск. Ледве дівчина встигла пригнутися, як блискучий металевий круг просвистів за кілька сантиметрів від її обличчя і встряг у пожежну драбину ліворуч від неї.

Клері підвела очі. Годж дивився на неї і тримав другий диск у правій руці.

– Ти ще можеш втекти.

Вона інстинктивно виставила вперед руки, але здогадалася, що чакра просто розріже їх навпіл.

– Годже…

Раптово між ними з’явилася величезна сіро-чорна істота. Годж від страху заверещав. Клері відступила і побачила, що істота стала точнісінько між ними. Це був величезний вовк під два метри завдовжки з яскравою сірою смугою на вугільно-чорній шерсті.

Годж, що не випускав диск із рук, сполотнів.

– Ти? – видихнув він. Клері з подивом зрозуміла, що він звертається до вовка. – Я думав, ти втік.

Вовк вишкірився, і дівчина побачила його червоний язик. В очах читалася ненависть.

– Ти прийшов за мною чи за дівчиною? – зі скронь Годжа струменів піт, але руки не тремтіли.

З глухим гарчанням вовк ступив до нього.

– Ще не пізно. Ти можеш повернутися до Валентина.

Вовк завив і кинувся на нього. Годж знову скрикнув, у темряві блиснув метал і з неприємним звуком чакра встряла звірові в бік. Вовк позадкував, підвівся на задні лапи і, залишаючи кривавий слід, накинувся на Годжа.

Той з криком упав, і вовчі щелепи міцно зімкнулися на його плечі. Кров, немов фарба з пробитої банки, забарвила стіну в червоне. Вовк розтиснув закривавлені щелепи і втупився у Клері своїми сірими очима.

Дівчина не закричала – в легенях просто не залишилося повітря, щоб видати хоч якийсь звук. Клері ледве звелася на ноги і побігла геть із провулка, до знайомих неонових вогнів вулиці, до безпечного світу звичайних людей. Позаду вона чула гарчання, відчувала на голих литках гаряче дихання вовка. Клері спробувала прискорити біг, щосекунди наближаючись до вулиці…

На її нозі зімкнулися вовчі щелепи. Перед тим як впасти на твердий тротуар і знепритомніти, Клері зрозуміла, що таки може кричати…

Клері розбудив звук крапель. Вона повільно розплющила очі і роззирнулася навкруги. Вона лежала на ліжку в кімнаті з брудними стінами. До однієї зі стін був притулений хиткий стіл. На ньому виднівся дешевий латунний свічник із товстою червоною свічкою, що служила єдиним джерелом освітлення в кімнаті. Стеля була потріскана і мокра, і крізь щілини проникала волога. Клері здалося, що тут чогось бракує, але цю думку витіснив сильний запах мокрої собачої шерсті.

Клері швидко сіла й одразу про це пошкодувала. Голову обпік гострий біль, і її почало нудити. Добре, що вона давно нічого не їла, інакше б її точно вивернуло.

Над ліжком висіло дзеркало. Клері глянула на своє відображення і жахнулася: від куточка правого ока до краю рота обличчя перетинали паралельні подряпини. На правій щоці та на шиї запеклася кров. Сліди крові виднілися спереду на сорочці й куртці. Клері злякано полізла в кишеню – на щастя, стило було там.

І тут до неї дійшло, що саме було в кімнаті дивним. Одна зі стін складалася з прутів, товстих вертикальних прутів від підлоги до стелі. Вона була у в’язниці.

Відчуваючи потужний викид адреналіну в кров, Клері звелася на ноги, проте перед очима все попливло. «Я не знепритомнію», – наказала собі Клері. А потім вона почула кроки.

Хтось ішов коридором. Клері спиралася на стіл.

Це був чоловік. Він ніс лампу, і яскраве світло засліпило дівчину. Обличчя чоловіка було затінене. Він був високого зросту, широкоплечий, зі скуйовдженим волоссям, і коли чоловік відчинив двері й ввійшов у камеру, Клері впізнала його.

Він не змінився: ті ж старі джинси і сорочка, робочі черевики, нерівно підстрижене волосся і ті самі перекошені окуляри на носі. Шрами, які Клері помітила на його горлі минулого разу, загоїлися, перетворившись на бліді смужки.

Люк.

Клері не витримала. Виснаження, недосипання, голод, страх і втрата крові далися взнаки. Коліна підігнулися, вона повільно осіла на підлогу.

Люк миттєво опинився поруч. Швидкість його реакції вражала: він устиг зловити Клері до того, як вона вдарилася об підлогу.

– Клері? – стурбовано покликав Люк, уклавши її на ліжко. – З тобою все гаразд?