Гра престолів - Джордж Мартін
— Недовго, — відповіла вона, — і недобре.
Лицар кивнув.
— Майте на увазі, принцесо: якщо панство Семицарства матиме хоч стільки розуму, скільки боги дали курці, то цього ніколи не станеться. Наїзникам не до смаку облога мурів. Сумніваюся, що вони зможуть узяти приступом хоча б один найслабший замок Вестеросу. Але якщо Роберт Баратеон остаточно здуріє і вирішить дати бій у полі…
— А цього варто сподіватися? — запитала Дані. — Що він здуріє?
Пан Джораг поміркував якусь хвильку.
— Роберт мав би народитися дотракійцем, — нарешті відповів він. — Ваш хал скаже, що тільки боягуз ховатиметься за кам’яними мурами замість зустріти ворога у бою. А Узурпатор охоче з ним погодиться. Він сильний вояк, хоробрий лицар… і досить запальний, аби кинутися проти дотракійців у відкритому полі. Але його оточення, ну… їхні дударі грають іншої. Брат короля Станіс, князі Тайвин Ланістер, Едард Старк…
Він сплюнув.
— А ви ненавидите цього князя Старка, — мовила Дані.
— Він відібрав усе, що я любив, заради кількох вошивих лісокрадів та своєї безцінної честі, — з гіркотою пробурчав пан Джораг.
З його голосу Дані зрозуміла, що втрата все ще мучить його. Але лицар швидко перевів мову на інше.
— Онде, — оголосив він, показуючи вдалину. — Ваес Дотрак. Місто наїзників-коноводів.
Хал Дрого та кревноїзники провели їх крізь величезний Західний Базар і далі широкими втоптаними шляхами. Дані їхала на срібній та витріщалася на дива навколо. Ваес Дотрак був водночас і найбільшим містом, яке вона бачила, і найменше схожим на місто взагалі. Їй здалося, що простору він обіймає разів у десять більше, ніж Пентос, не маючи до того ж стін чи кордонів. Широчезні, продуті усіма вітрами вулиці були мощені травою та землею, встелені килимом з польових квітів. У Вільних Містах на заході башти, садиби, халупи, мости, крамниці, палаци громадилися одне на одне, аби лише вміститися в заведені межі. А Ваес Дотрак ліниво простягся собі посеред трави і грівся під теплим сонцем — стародавній, просторий, зарозумілий.
Навіть будівлі цього міста вражали око. Дані бачила різьблені кам’яні шатра, палаци з плетеної трави завбільшки з замки, хиткі дерев’яні вежі, східчасті піраміди, викладені мармуром, просторі зруби з колод, відкриті просто у небо. Деякі палаци замість стін мали колючі заплоти.
— Тут жоден не схожий на інший, — мовила вона.
— Ваш брат частково мав рацію, — визнав пан Джораг, — у тому, що дотракійці не будують. Тисячу років тому, щоб побудувати собі дім, вони копали яму в землі та вкривали її плетеною з трави рогожею. Ті будівлі, які ви бачите, споруджено невільниками, приведеними з безлічі пограбованих земель. Вони вибудували кожний палац чи будинок за звичаєм своїх рідних країв.
Більшість палаців, навіть величезних, здавалася покинутою.
— А де ж люди, які тут живуть? — запитала Дані.
На базарі було повно біготливих дітей та крикливих дорослих, але деінде вона бачила лише кількох євнухів, які поспішали у якихось справах.
— У святому місті живуть постійно тільки баби-дошхалін, — пояснив пан Джораг, — разом із невільниками та службою. Але у Ваес Дотраку досить місця, щоб помістити усіх людей з усіх халазарів, якщо раптом усі хали вирішать повернутися до Матері. Баби прорекли, що одного дня так і станеться, тому Ваес Дотрак має бути готовий прийняти усіх своїх дітей.
Хал Дрого нарешті наказав зупинитися біля Східного Базару, куди торгувати приходили каравани з Ї-Ті, Асшаю та Тіньових Земель, а над головами височіла Матір Гір. Дані посміхнулася, пригадавши балачки невільниці магістрата Іліріо про палац із двома сотнями кімнат та дверима з чистого срібла. «Палац» виявився однією велетенською трапезною: стіни з грубо тесаних колод у сорок стоп заввишки, пошитий з шовку дах, який можна було підіймати від рідких тут дощів або опускати, щоб впустити безмежне синє небо. Трапезну оточували просторі загорожі для коней, порослі травою, з високими тинами й вогняними ямами, та сотні круглих дернових хатин, що витикалися з землі, як трав’янисті горбки.
Аби приготуватися до приїзду хала Дрого, наперед виїхало ціле військо невільників. І тепер, коли вершник зіскакував з коня, він відстібав арах і віддавав невільникові разом з іншою зброєю, яку мав при собі. Винятку не становив навіть сам хал Дрого. Пан Джораг пояснив, що у Ваес Дотраку заборонено мати при собі клинка та проливати кров вільної людини. Навіть халазари, що воювали один з одним, відкладали свої чвари і ділили трунок та частунок на очах у Матері Гір. У цьому місці баби-дошхалін проголосили всіх дотракійців одним родом, одним халазаром, однією кров’ю, одним табуном.
Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані зійти зі срібної, до них підійшов Кохолло. То був найстарший з трьох кревноїзників Дрого — кремезний лисий чолов’яга з гачкуватим носом та потрощеними зубами в роті. Двадцять років тому його вдарили буздуганом, коли він рятував молодого халакку від найманців, що сподівалися продати хлопця ворогам його батька. А пов’язав своє життя Кохолло з життям Дрого ще тоді, коли її вельможний чоловік з’явився на світ.
Кожен хал мав своїх кревноїзників. Дані спершу думала, що то дотракійська подоба Королегвардії, яка присягається захищати свого хала ціною життя, але все виявилося складніше. Джихікі розповіла, що кревноїзник — то значно більше, ніж охоронець; він брат халові, його тінь, найлютіше з усіх відданий друг. «Кров моєї крові» — називав їх Дрого, і недарма: разом з його власним ще три життя зливалися в одне. За давнім звичаєм коневладців, після смерті хала його кревноїзники помирали разом із ним, щоб у нічних землях їхати обіч свого хала вічно. Якщо хал помирав від рук якогось ворога, вони жили рівно стільки, щоб відплатити за його смерть, а потім радо сходили у могилу. Ще Джихікі розповіла, що в деяких халазарах кревноїзники ділили з халом вино, шатро і навіть жінок, але коней — ніколи. Кінь чоловіка завжди належав тільки йому самому.
Даянерис раділа, що хал Дрого не тримався того давнього звичаю. Вона б не схвалила, якби нею ділилися. Хоча Кохолло був до неї добрий, інші двоє її лякали: величезний мовчазний Хагго, який зиркав так похмуро та сердито, наче забував, хто вона така; Котхо з жорстокими очима та не менш жорстокими руками, які полюбляли завдавати болю. Він залишав
