Гра престолів - Джордж Мартін
— А де ж місто? — запитала вона, проїжджаючи під спижевою аркою.
Ніяких будівель тут не було, і людей теж, сама лише трава та шлях, а ще стародавні пам’ятки уздовж неї, вивезені з усіх земель, які дотракійці грабували впродовж століть.
— Попереду, — відповів пан Джораг, — попід горою.
За кінською брамою по обидва боки шляху височіли награбовані боги та вкрадені звитяжці. Забуті божества мертвих міст погрожували небові своїми зламаними перунами, поки Дані їхала повз їхні ноги на срібній кобилці. Кам’яні можновладці дивилися вниз зі своїх престолів поколотими та заплямованими обличчями, а імена їхні давно загубилися у мороці часу. Стрункі юні діви танцювали на мармурових основах, вдягнені в самі квіти, чи наливали повітря з розбитих глечиків. Чудовиська визирали з трави обабіч дороги: чорні чавунні дракони з самоцвітами замість очей, грифони з розкритими у реві пащами, мантикори зі шпичастими хвостами, готові завдати удару, та інші звірюки, яким вона й імен не знала. Деякі подоби були такі прегарні, що в неї схоплювало подих від захвату, а інші — такі потворні та страшні, що Дані ледь не відводила очі. Останні, за словами пана Джорага, напевне прибули з Тіньових Земель за Асшаєм.
— Їх так багато, — мовила вона, їдучи повільним кроком, — зі стількох країн.
Візериса все це не вразило.
— Сміття з мертвих міст, — пирхнув він.
Мав обережність говорити посполитою мовою, яку майже ніхто з дотракійців не розумів, та все ж Дані мимоволі зиркала на чоловіків її хасу — впевнитися, що ніхто не підслухав. А брат вів своєї, ні на що не зважаючи:
— Усі ці дикуни тільки й уміють, що красти створене кращими за них людьми… та ще вбивати.
Він засміявся.
— О так, вбивати вони вміють. Бо навіщо б вони мені здалися, якби не вміли?
— Це тепер мій народ, — сказала Дані. — Не слід кликати їх дикунами, брате.
— Дракон кликатиме їх, як забажає, — відповів Візерис… посполитою мовою. Зиркнув через плече на Агго та Рахаро, що їхали позаду, і глузливо всміхнувся. — От бачиш, дикунам бракує клепки зрозуміти мову цивілізованої людини.
Над дорогою навис суцільний кам’яний стовп у двадцять аршинів заввишки, побитий мохом. Візерис кинув на нього знуджений погляд.
— Скільки нам ще гибіти посеред цих руїн, доки Дрого дасть мені військо? Мені набридло чекати.
— Принцесу треба показати дошхалін…
— Так-так, старим бабам, — перебив брат, — а тоді ще влаштувати дурний вертеп з пророцтвом про щеня в її череві, ти мені казав. Але що мені з того? Я втомився жувати конятину і нюхати сморід цих дикунів.
Він встромив носа до широкого вільного рукава сорочки, де мав звичку тримати напахчену хустку, але це не дуже допомогло. Сорочка була брудна й смердюча. Усі шовкові та вовняні речі, які Візерис носив іще з Пентосу, просякли потом, забруднилися у дорозі й перетворилися на ганчір’я.
Пан Джораг Мормонт мовив до принца:
— На Західному Базарі можна знайти їжі, яка вам до смаку, ваша милосте. Туди з крамом прибувають купці з Вільних Міст. А хал здійснить свою обіцянку в належний час.
— Хай поспішає, — буркнув Візерис. — Мені обіцяли корону, і я її матиму. З дракона не глузують.
Побачивши сороміцьку подобу жінки з шістьма цицьками та тхорячою головою, він від’їхав, щоб придивитися до неї ближче.
Дані відчула полегшення, але не заспокоїлася зовсім.
— Молитимуся, щоб сонце-та-зорі не затримав його надовго, — мовила вона до пана Джорага, коли брат від’їхав далеко і не міг почути.
Лицар зиркнув услід Візерисові з сумнівом.
— Вашому братові краще було б сидіти весь цей час у Пентосі. У халазарі йому місця немає. А Іліріо ж попереджав.
— Він поїде, щойно отримає свої десять тисяч війська. Мій пан чоловік обіцяв йому золоту корону.
Пан Джораг буркнув:
— Так, халісі, але ж… дотракійці дивляться на такі речі інакше, ніж ми на заході. Я вже йому казав, і Іліріо казав, але ваш брат слухати не хоче. Коноводи не торгують. Візерис гадає, що продав вас, і хоче отримати свою ціну. Але хал Дрого скаже, що отримав вас у подарунок. Він теж зробить Візерисові подарунок… але свого часу. Подарунок не можна вимагати, а надто від хала. Від хала не можна вимагати нічого.
— Але не годиться примушувати його чекати. — Дані сама не знала, з якого дива захищає брата, але все ж захищала. — Візерис каже, що змете опір Семицарства десятьма тисячами дотракійських верескунів.
Пан Джораг пирхнув.
— Та Візерис солому зі стайні не вимете, хоч дай йому десять тисяч мітел.
Дані не могла вдавати, що її дивує презирство у голосі лицаря.
— А що… якби це був не Візерис? — запитала вона. — Якби їх очолив хтось інший? Хтось сильніший? Чи могли б дотракійці справді завоювати Семицарство?
Пан Джораг замислився, а тим часом їхні коні трусили собі божим гостинцем.
— Коли я тільки поїхав у вигнання, то бачив у дотракійцях напівголих варварів, дикіших за їхніх коней. Якби ви запитали мене тоді, принцесо, я б відповів, що тисяча добрих лицарів розігнала б у сто разів більше дотракійців без жодного клопоту.
— А якби я запитала вас зараз?
— Зараз, — відповів лицар, — я вже не такий певний. Верхи вони сидять краще за будь-якого лицаря, зовсім не мають страху, а луки їхні б’ють далі за наші. У Семицарстві більшість лучників стріляє пішки, сховавшись за стіною щитів або палісадом із загострених кілків. Дотракійці ж стріляють з коней — хоч у нападі, хоч у відступі, однаково смертоносно. А ще ж їх дуже багато, пані моя. Один ваш пан чоловік веде за собою в халазарі сорок тисяч кінних вояків.
— Чи й справді це так багато?
— Ну… всього лише стільки, скільки ваш брат Раегар привів на Тризуб, — пояснив пан Джораг, — але з того числа лицарі складали хіба що десяту частину. Решта — лучники, легкі охочекомонні, піші списники та галябардники. Щойно Раегар загинув, багацько з них покидали зброю та втекли. Як ви гадаєте, чи довго
