Бенкет круків - Джордж Мартін

Наймолодший у цьому товаристві мав на грудях трьох круків, які стискали в пазурах криваво-червоне серце. Каштанове волосся сягало плечей, а одне кучеряве пасмо падало на чоло. «Сер Лін Корбрей»,— подумала Алейн, сторожко глянувши на його твердий рот і ворохобні очі.

Останніми з'явилися Ройси — лорд Нестор і Бронзовий Йон. Лорд Рунстону на зріст був як Гончак. Нехай сивий і зморшкуватий, лорд Йон і досі на вигляд був людиною кремезною, яка своїми велетенськими мозолястими долонями й молодших за нього переламає, мов галузку. Його суворе обличчя миттю викликало в Санси спогади про той раз, коли він приїздив у Вічнозим. Вона пригадувала його за столом, де він тихо перемовлявся з її матір'ю. Їй чувся його громовитий голос, який відлунював од мурів, коли лорд Йон повертався з полювання з перекинутим через сідло оленем. Внутрішнім зором вона бачила його у дворі з тренувальним мечем у руці: уже вклавши на землю Сансиного батька, він розвернувся й побив і сера Родрика. «Він мене впізнає. Як він може не впізнати?» Вона обміркувала ідею кинутися йому в ноги і благати його захисту. «Він не захотів воювати за Роба, навіщо йому воювати за мене? Війні кінець, а Вічнозим упав».

— Лорде Ройс,— боязко запитала вона,— вип'єте кубок вина, щоб зігрітися?

Синювато-сірі очі Бронзового Йона ховалися під такими кущистими бровами, яких Алейн у житті не бачила. Коли він опустив на неї погляд, між бровами залягла складка.

— Ми знайомі, дівчино?

Алейн мов язика проковтнула, але її врятував лорд Нестор.

— Алейн — незаконна донька лорда-оборонця,— різко кинув він до свого кузена.

— А мізинчик нашого Мізинчика часу не марнував,— зронив Лін Корбрей з лукавою посмішкою. Белмор розреготався, й Алейн відчула, що в неї рожевіють щоки.

— Скільки тобі, дитино? — запитала леді Аня.

— Чо... чотирнадцять, міледі...— (На мить вона й забула, скільки років повинна мати Алейн).— І я не дитина, а розквітла панна.

— Але квіточку ще ніхто не зірвав, сподіваюся,— мовив молодий лорд Гантер з-під кущистих вусів, під якими цілком ховався рот.

— Поки що,— сказав Лін Корбрей, так наче вона взагалі не присутня.— Але вона вже дозріла, недовго лишилося.

— Це такі манери виховують у Селитьбі Серця? — поцікавилася Аня Вейнвуд; у її косах уже майнула сивина, навколо очей залягли «курячі лапки», а шкіра під підборіддям обвисла, проте леді Аня й досі випромінювала шляхетність.— Дівчина юна й ніжна, але встигла доволі надивитися жахів. Прикусіть язика, сер.

— Мій язик — то моя справа,— відтяв Корбрей.— А ваша милість ліпше за своїм хай стежить. Я ніколи не любив, щоб мене шпетили,— це вам чимало небіжчиків могли би підтвердити.

Леді Вейнвуд відвернулася.

— Проведи нас ліпше до батька, Алейн. Що раніше ми з цим покінчимо, то краще.

— Лорд-оборонець очікує на вас у світлиці. Прошу мілордів за мною.

З Палати півмісяця вони піднялися крутими мармуровими сходами, проминаючи крипту й «підземелля», пройшли попід трьома душниками (лорди-декларанти вдали, що не помітили їх). Незабаром Белмор уже пахкав, як ковальські міхи, а Редфортове обличчя посіріло, як його волосся. Вартові нагорі сходів підняли звідні ґрати.

— Сюди, будь ласка, мілорди,— повела їх Алейн через аркаду, завішану дюжиною пишних гобеленів. Під дверима світлиці стояв сер Лотор Брун. Відчинивши перед гостями двері, він увійшов останнім.

Пітир сидів за довгим столом з кубком вина в руці, передивляючись білосніжний пергамент. Коли увійшли лорди-декларанти, він звів очі.

— Мілорди, ласкаво просимо. І вас теж, міледі. Знаю, підйом нелегкий. Будь ласка, сідайте. Алейн, люба, принеси нашим шляхетним гостям ще вина.

— Як зволите, батьку.

Вона з приємністю зауважила, що свічки вже запалили, і в світлиці пахло мускатним горіхом і дорогими прянощами. Алейн пішла по карафу, поки гості всідалися рядочком... усі, крім Нестора Ройса, який, повагавшись, обійшов стіл і зайняв порожнє крісло біля лорда Пітира, а також Ліна Корбрея, який став біля коминка. Поки він грів руки, рубін у формі серця на головці руків'я в нього на мечі червоно поблискував. Алейн бачила, як Лін Корбрей посміхнувся до сера Лотора Бруна. «Як на людину немолоду, сер Лін доволі гарний,— подумала Алейн,— однак посмішка його мені не подобається».

— Я тут читаю вашу знамениту декларацію,— заговорив Пітир.— Краса! Не знаю, який мейстер її писав, але в нього дар сплітати слова. Шкода тільки, що ви й мене її підписати не запросили.

Це заскочило присутніх зненацька.

— Вас? — зронив Белмор.— Підписати?

— Пером я володію незгірше за інших, і ніхто не любить лорда Роберта більше, ніж я. Що ж до отих «лукавих друзів» і «лихих радників», гадаю, нам слід винищити їх до ноги. Мілорде, я до ваших послуг, душею і серцем. Прошу, покажіть, де тут підписувати.

Алейн, яка наливала вино, почула, як хихикнув Корбрей. Решта, схоже, розгубилися, поки Бронзовий Йон Ройс, хруснувши кісточками, не сказав:

— Ми прийшли не підпис від вас отримати. І не в словесні ігри гратися, Мізинчику.

— Шкода! Бо я люблю погратися в слова,— Пітир відклав пергамент убік.— Але як зволите. Поговорімо відверто. Чого ви хочете від мене, мілорди й міледі?

— Від вас — нічого,— втупився Саймонд Темплтон у лорда-оборонця холодним блакитним поглядом.— Ми хочемо, щоб ви забралися геть.

— Забрався? — вдавано здивувався Пітир.— І куди ж мені податися?

— Корона зробила вас лордом Гаренхолу,— зауважив молодий лорд Гантер.— Цього будь-кому має бути достатньо.

— Приріччя точно потребує лорда,— сказав старий Гортон Редфорт.— Річкорин в облозі, Бракен і Блеквуд воюють уже відкрито, а беззаконники вільно гуляють обома берегами Тризуба, грабуючи і вбиваючи скільки заманеться. Хай куди їдеш — усе завалено непохованим трупом.

— Вас послухати — все так заманливо звучить, лорде Редфорт,— відказав Пітир,— але проблема в тому, що в мене тут нагальні справи. Та й про лорда Роберта не слід забувати. Невже хочете, щоб я тягнув хворобливу дитину просто у вир різанини?

— Його милість залишиться у Ви долі,— оголосив Йон Ройс.— Я збираюся забрати хлопчика до себе в Рунстон і виростити з нього лицаря, яким пишався б Джон Арин.

— А чому саме в Рунстон? — здивувався Пітир.— Чому не в Залізодуб чи Редфорт? Чому не в Довголуччя?

— Будь-який з цих замків підійде,— заявив лорд Белмор,— і свого часу його світлість відвідає їх усі.

—