Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Колишній редстонський координатор недовірливо мугикнув:

— Існує повір’я, що деякі маги здатні чути голос Долі, причому, ухилитися від виконання вищої волі вони не в стані. Так це чи не так, зате тепер я розумію, чому Сатал досі тримається.

— А що з ним не так? — образився я за вчителя (ідея про неможливість ухилитися мені теж не сподобалася).

— Нічого. Він — чистильник до самої своєї суті, органічно негодящий для групової роботи. Його єдина позитивна риса — нездатність зупинитися, — люб’язно повідомив маг. — На свої місце він попав за вміння «тримати удар» і неприйнятність до критики — керівництво вважало, що в умовах возні, яка почалася навколо Редстона, важливо буде не піддаватися на провокації.

— Знаєте, — пирхнув я, — а Ґрокка на посаду, між іншим, не він поставив.

— Не він, — зітхнув Ларкес, — підемо, щось перехопимо?

Я не заперечував, але не міг не помітити, що від можливості критики улюбленого себе Ларкес витончено ухилився. Якщо вдуматися, то цей теоретик аналізу був у нас регіональним координатором, то стає зрозуміло, чому у справах така жопа. Краще чистильник, ніж такий зануда! Але в Редстоні НЗАМПІС, принаймні, був, а от цікаво подивитися, як виглядає зараз той самий Аранген, який обходився без «нагляду» п’ять років. Заодно і звіт напишу.

Після обіду Ларкес нав’язався провести мене до готелю. Я спочатку не зрозумів, навіщо. Хоче, щоб ви нас побачили разом? Виявляється, я не врахував одної важливої обставини: у армійських магів вичерпалося терпіння. Їх не пустили до міста, їм було скучно, вони хотіли мотоцикл, вони хотіли зомбі, а моя скромна персона стояла у них на перешкоді. Не можна дражнити чорних, це шкідливо для здоров’я! Колишній координатор з самого початку щось таке підозрював, але мені не казав сволота

Знайома компанія чекала мене під під’їздом, зустрічаючих було троє, і вирази на їхніх пиках нічого хорошого мені не обіцяли. Я спробував обійти їх великою дугою, але вони тут дуже перебудувалися, намертво перегородивши дорогу. Довелося помітити їх:

— Ну, що треба?

— Відійдемо, поговоримо, — мотнув головою тип у званні лейтенанта.

— Не хочу.

— А доведеться!

Я сміливий, я дуже сміливий, але в цей момент я зрозумів, що мені зараз буде непереливки. І, як на зло, жодного корисного зілля з собою не було — в купальні їх не дуже зручно ховати.

— Панове, тримайте себе в руках! Така поведінка на території урядового закладу…

Прекрасно, тепер мені доведеться прикривати ще і Ларкеса! Бойовики синхронно виставили щити — до боротьби вони були морально готові.

Несподівано я відчув, що колишній координатор теж викликає Джерело. Потужність каналу у нього була так собі, зате якість плетінь… Прокляття сірим димком виметнулося з його долонь, і щити забіяк просто згорнулися.

— Панове! — Ларкес підвищив голос. — Я повторюю: візьміть себе в руки! Порушення громадського спокою карається пониженням у званні і штрафом на два місячних оклади!

Не знаю, що виявилося більш переконливим: несподіваний облом, загроза пониження статусу чи можливість втратити гроші, яких чорним завжди не вистачає, але бойові маги вирішили прислухатися до голосу здорового ґлузду, посопіли трохи і розійшлися.

Я був вражений.

— Що ж ти раніше нічого не робив, якщо такий крутий?

Він старанно зробив скорчив гримасу зневажливого презирства, але крізь неї просвічувало задоволення собою.

— Завжди можна знайти спосіб домовитися, не вдаючись до мордобою.

— Але це ж скучно!

— Мої батьки були нормальними людьми і навчили мене багатьох інших способів розважатися.

Так він — маг у першому поколінні?! І таке буває. Я співчутливо похитав головою.

— Розумію, мужик, у мене он мати за білого вийшла. Прикинь? Досі тягне допомагати людям! Ледве стримуюся.

Ларкес звично смикнув мордою і коментувати не став.

Я чесно виконував дану колишньому координаторові обіцянку, моєї витримки вистачило на два дні, але це була межа — навіть книги, які Деніс тягав зі столичної бібліотеки, більше не допомагали. Мене зі страшною силою тягнуло хуліганити. Наприклад, зробити так, щоби охороні амулети на мотоциклі не відключалися самостійно. Хай кожного разу ходять до мене і просять припинити це виття! А я буду з них знущатися… Або от що: підкинути армійським бомбочку з «дурною травою». Інколи чорні маги на п’яну голову викидають такі цікаві жарти…

Мені треба було терміново випустити парý, інакше наслідки передбачити було неможливо.

Я вибрав компроміс: щось, що кидало би виклик начальству, відносно безпечне і, в той самий час, корисне — відправився відвідати Хемаліса. Раптом, він досі чекає і не знає, що робити? Залишати територію міністерства бойовим магам заборонили (тобто наполегливо не радили), але ніяких кордонів чи магічних перешкод не зробили, лише транспорт зі службової стоянки забрали. Це спрацювало не гірше фортечної стіни — чорним було ліньки іти пішки до проспекту, і вони надавали перевагу тому, щоби псувати нерви одне одному. Природньо, на краухардського некроманта такі примітивні прийоми не діяли: я тупо вийшов через головні ворота, спустився з пагорба і через десять хвилин був на людній вулиці. Ні перший, ні другий візничий везти мене в Чумний квартал не захотіли, третій, в принципі, теж, але я психонув, і ми зійшлися на подвійні оплаті.

Хо-Карг невловимо змінився — став якимось тихшим, пришибленішим, провінційнішим.

Тут і там бродили розморені спекою військові патрулі, навколо поліцейських відділків і деяких урядових установ виросли барикади з мішків піску і дерев’яних щитів з відвертаючими Знаками, майже не видно було дітей.

Я розглядав вулички, що прокидалися від денного заціпеніння, і думав що від відвідання столиці у мене залишиться лише два враження — суєта і тривоги. А де розваги, де вино, де знамениті нескромні танцюристки? Необхідно терміново виправляти ситуацію, а то Чвертці не буде про що розказати.

Вулиця Метра К’єберсена була майже безлюдною, лише біля будинку з оранжереєю на даху стояв величезний вантажний фургон, двоє міцних вантажників в уніформі носили речі, ще один це все охороняв. Відчувалося, що працюють професіонали. Я піднявся на четвертий поверх і виявив, що це переїжджає Хемаліс.

— Містер Тангор?! — сполошився старий. — Прошу вибачення, у мене розгардіяш! Чаю?

Переконати його, що мені не потрібен чай, було неможливо. Через п’ять хвилин ми сиділи на кухні і пили холодну настоянку з якимось цитрусовими добавками. Майже все майно Хемаліса уже було порозпихано в пакунки і валізи.

— Переїжджаю! — сяяв посмішкою білий. — Я вам такий вдячний, такий вдячний! Чим мені віддячитися вам за ваш мужній вчинок?

Насправді, я хотів запропонувати йому трофейний золотий ковтун, але, подумавши трохи, вирішив, що такий подарунок налякає бідолаху до півсмерті.

— Та фігня все,