Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 47

Весь залишок ночі, весь ранок і частину дня я спав, як немовля, і ніякі нічні жахи мене не мучили. А чого б то, власне? Хо-Карг був занадто великим і невпорядкованим, щоби дрібна подія на злощасному складі могла його сильно схвилювати. Мені і близько не думалося, що чутки столицею поширюються швидше, ніж краухардським селом (це телефони, від них все зло!), причому, на відміну від журналістів, пліткарі за свої слова ніякої відповідальності не несуть.

Першу хвилю паніки, яка бушувала до виходу перших ранкових видань, я благополучно пропустив. З обіймів сну мене вирвало деренчання дверного дзвінка і наполегливий грюкіт у двері. Нічого собі! Будити мене, чорного мага?! Знищу!!!

За дверима стояв містер Фелістер і якийсь незнайомий мені чиновник. Лише вони побачили мою похмуру фізіономію, як на їх лицям моментально розцвіли дебільні посмішки. Макс попхався було привітати гостей, але я притис його стегном — вчора у мене не вистачило терпіння вичесати зомбі як слід, хтозна, що понабивалося йому в шерсть.

— Добрий день, містере Тангор! — мало не заспівав Фелістер. — На жаль, вчора містер Рокем трохи прихворів…

— Я теж прихворів.

— О! Співчуваю. Прислати лікаря?

— Ні.

Я закрив двері у них перед носом і повернувся в ліжко. Шкода лише, сон разом зі мною туди повертатися не забажав. Ненавиджу! Десь далеко, на будівлі міністерства, годинних пробив дванадцяту.

Одначе, уже середина дня, зрозуміло, чого вони сполошилися. Тут я згадав, що не прийняв перед сном ванну і остаточно втратив бажання валятися в ліжку — треба іти, відвідати купальню, а заодно і їдальню, відсвяткувати вдале завершення справ.

Навколо вітальні було нехарактерно багатолюдно: добра дюжина похмурих осіб бродила кругами, наплювавши на жару. Воєнні спеціалісти зібралися в купку і отримували вказівки від сивого жилавого чаклуна, здатного вбивати білих одним поглядом (який тертий дід!). Може, хоч він їхні спроби доведе до пуття? (Всі ці алхіміки-аматори мене конкретно задовбали.) Але ззовні мотоцикл виглядав цілим, і я вирішив тим часом забути про проблеми.

В купальні крім мене був один-єдиний відвідувач — Ларкес, який терпляче сидів у басейні, чекаючи моєї появи.

— Добрий день.

Замість відповіді я, з розбігу, шубовснув у воду. Колишній координатор холоднокровно обтікав.

— Привіт!

— Дивні справи кояться в нашому древньому місті, — без тіні емоцій оголосив він.

— Та?

— Воістину! Шеф жандармів зумів присоромити своє керівництво.

— Це як?

— Рішучі дії жандармерії, — тут його лицем протекло незрозуміле здригання, — дозволили попередити державний переворот або, як мінімум, крупні безпорядки. Наші браві служителі щита і кийка пов’язали усе керівництво змови в більш-менш живому виді на якійсь точці, причому, для верхівки міста те, що сталося, стало неприємним сюрпризом. Можливо, тому, що внука начальника поліції утримували на тій самій точці в ролі заложника.

— У начальника поліції родич — білий? — не повірив я.

Ларкес зробив вигляд, що не помітив моєї обмовки.

— Його молодший син одружився на емпатці. Але знаєте що? Все це сталося завдяки анонімному доносу.

— Чудеса! — дипломатично відгукнувся я.

— Дальше — більше, — на обличчі Ларкеса з’явився вираз похмурої одержимості (чи це він так посміхався?), — містом ходять чутки, що з’явилася нова організація асасинів, яка поставила собі за мету знищення Чудесників, і назва у неї якось зв’язана з хаосом.

— О…

— Ого! Вербують туди, ніби, виключно звичайних людей, родичів яких убили сектанти, і після кількох років жорсткої муштри ці бойовики валять будь-якого мага на раз, не залишаючи ніяких слідів. А жертв своїх помічають рудою пудрою.

Я вже і не радий був, що почав розмову.

— І не далі як учора, — жорстко закінчив він, — загін пекельних месників атакував Посвяченого Чудесників прямо посеред міста, довівши нещасного до стану повної безтями. Містом іде хвиля арештів, заборонену зброю вилучають тонами, а експертам НЗАМПІС радять не залишати територію міністерства — є інформація, що основний удар повинен був бути спрямований на них.

— Ви що-небудь про це знаєте? — обережно поцікавився я.

Він видав мені дуже переконливе «ш-шоо».

— Не маю зеленої уяви! А ви?

— Аналогічно.

В принципі, мені лестила увага, але що, якщо мене пов’яжуть і почнуть вимагати назвати імена решти членів групи?

— Можна попросити вас невелику послугу? — зітхнув Ларкес.

— Так, звичайно.

— Не полишайте готелю, поки шум не вляжеться. Я спробую прискорити ваш від’їзд в Аранген настільки, наскільки це взагалі можливо.

— Годиться!

Ми ще посиділи в басейні — єдині в міністерстві, хто нікуди не поспішав.

— Дивно, — пробурмотів Ларкес, — для того, щоби вийти на штаб заколоту, вам знадобилося неповних десять днів, а мої колеги билися над цею задачею два роки. Як вам це вдалося?

— Та мені цей штаб ні