Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 49

Не іду, а їду. І чим далі дорога віддалялася від залізниці, тим сильніше було відчуття, що капітан Рідзер мене… Скажімо так: обдурив… обвів навколо пальця… Висадив десь не там, де треба, коротше кажучи.

Наслухавшись стогонів про «проклятий НЗАМПІС», я чекав, що побачу голий ландшафт, обгризені нежитями камені, всюди — самі кості і черепи. Замість цього переді мною від горизонту до горизонту хвилювалося море трав, серед яких (це було добре чути навіть попри шум двигуна) глумливо цвірчали коники. Ніяких тобі туманних видолинків, темних заплав, непролазних пущ чи бездонних боліт. Які там пущі! Все хоч трохи подібне на ліс тут вивели давно і надійно. Вздовж межових знаків між ділянками росли лише вікові дуби (напевно, заради жолудів), майже непомітні для ока низинки і ярочки були заповнені підстриженими худобою чагарниками (нормальними, а не тим колючим страхіттям, яке оточувало Михандрів). Сповнений підозри, я намагався знайти хоч щось, що несло би в собі приховану загрозу, і не міг. Звідки ту взятися нежитям? З точки зору вихідця з Краухарда, в Арангені було абсолютно безпечно.

В теплому повітрі хмарою висіла мошкара, в небі снували птахи, цею само мошкарою зайняті, монотонність небокраю приємно розбивали вежі вітряків. Розсікачі легко поралися і з комахами, і з травою, хіба олії жерли трохи більше, ніж зазвичай — путівець хай і виглядав наїждженим, але за останній сезон помітно заріс. Мене не відпускала спокуса розтягнути подорож днів на два, купити у місцевих якогось пива і влаштувати собі вихідний. Зупиняло лише те, що дата екзаменів стрімко наближалася, а до практики я, як влучно висловився Сатал, ще і не приступав.

Але і ця тривога ставала все слабшою.

Самотність в полях пробирає не гірше, ніж чари. Всі думки і турботи якось непомітно видуває з голови, свідомість ніби застигає, очікуючи чи то кінця дороги, чи то — якоїсь зустрічі. Щоб відчути цю магію максимально повно, треба пережити самотність в Арангені. Які тут простори! Здавалося, усі східні кантони Інгерніки можна охопити поглядом одночасно, настільки рівною була земля, настільки прозорим — повітря. Хмари білими арками згиналися над видноколом, навіть в середині літа зелень не пожухла, прохолодний вітер м’яко дув з гір. Неможливо було повірити, що за якусь сотню кілометрів звідси знаходиться пекло Внутрішньої Пустелі.

Здавалося, можна їхати і їхати, але ближче до полудня сонце почало припікати, і думки про привал стали непереборними. Мені хотілося вмитися, перекусити, а, може, і подрімати трохи. Перевірити правильність вибраного шляху теж буде не зайвим. Навіть Максові набридло виписувати зиґзаґи в траві, і він побіг поряд з мотоциклом. Тепер ми обидва пильно розглядалися в усі боки, шукаючи житло.

Загальна благодушність розбудила в мені сільську жилку (це при тому, що домашній горóд я влітку ненавидів), і хазяйнуватий мужичок всередині почав буркотіти, що поля, он, стоять некошені, а серед зелені не видно міцних спин худоби, яка би там паслася. Оцей-от момент Аранген і вибрав, щоби поставити мене на місце.

Можна було одразу помітити, що відтинок дороги в бік безіменного хутору надто вже заріс, але який чорний звертає увагу на ступінь пом’ятості трави? Ворота стояли привітливо розчиненими, мене насторожила лише тиша, якої в нормальному господарстві не буває — ні мукання, ні гавкання, ні квоктання, ні голосів. Я стояв посеред порослого бур’яном подвір’я і тупо дивився на забиті дошками вікна і покинуті стайні.

Є речі, за які в Краухарді натурально вбивають, а жандармерія таке навіть розслідувати не береться. І ось це — одна з них.

Закон «про покинуті будівлі» для кого написано?! Люди поїхали звідси явно більше року тому, чому будинки досі не спалили, або, принаймні, не зняли з них дахи? Це прямо якісь гніздечка для фом, аби нежиті випадково не повиздихали без захисту! Від того, щоби підпалити хутір негайно, мене зупинила лише висока трава — не хотілося ганятися наввипередки зі степною пожежею. Я обійшов усі хати, позбивав з вікон віконниці (хоч якесь світло), розчинив двері стайні і зняв з криниці кришку. Ух! А от пити з цеї ями найближчим часом я нікому не раджу — для закрута тут місця замало, але якась дрібнота, ті ж самі Темні Пасма, у воді точно поселилася, наївні новосели запросто могли заплатити за це життям. Скажіть, ну хто їх просив ставити на криницю кришку?!! Довелося йти в хату і шукати сіль — залишати нежить пастися на волі мені не дозволяла природня краухардська гордість. Заодно знайшов і сокиру — вирубати упереджуючі Знаки. Вся ця діяльність (засолення криниці, влаштування найпростіших Знаків і освітлювальних отворів) зайняла в мене більше години. А перед від’їздом проробити те ж саме їм релігія не дозволяла?

М-да, називається — пива попив. Трапилися б мені попередні господарі… Хоча, може, я їх навіть і бачив, десь у столиці під брамою.

Я перечекав спеку під просторим дерев’яним навісом якоїсь сушильні, міркуючи над тим, що, по-хорошому, крутим чистильникам з «нагляду» тут і справді нíчого було робити, а от парочка жандармів з батогами не зашкодила б. Своя привабливість в Арангені є, от тільки все це — не правильна чесна небезпека, а просто — людська дурість, яку вибивають з голови без всякої магії, грубою силою. Саме такі ситуації і приводять до того, що чорні маги непогано заробляють. Дивовижі, які я побачив після цього, мене вже не дивували: кинуті хати, наглухо закриті стодоли, криниці з «хатками» і інше чортзна-що, за яке саджати треба. Хочете мою думку? Недоумки заслуговували того, щоби померти від чуми — глупоту не можна заохочувати.

Ввечері на рівнині замаячили дахи великого поселення, де, за моїми прикидками, знаходився штаб арангенського НЗАМПІС. Мене вже зустрічали, але робили це якось не по-доброму, з патиками в руках — чотири маги вишикувалися поперек темної дороги, підозріло нагадуючи кордон. Їх суворий вигляд мене не тривожив — чорним не притаманна обережність, а після того, що сталося в Хо-Каргу моя зухвалість била просто через край.

— Пароль.

— …!!! Я з Хо-Карга, про мій приїзд вас мали повідомити.

— А ти доведи!

Макс підійшов до нього поближче і показав зуби. Вперше бачу людину, яка би зраділа