Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Ну що ж, будемо імпровізувати. Я підійшов до будиночка варти, який примостився направо від воріт, і рішуче постукав:

— Гей, сусіди, у вас горить?

— Шо треба? — долинув з-за дверей заспаний голос.

— Дим, кажу, від вас! Пожежа, чи сіно палите?

— Де дим? — висунувся надвір не до кінця прочунялий зі сну сторож.

Я мовчки бризнув йому в лице аерозолем (тіло моментально зсунулося прямо на мене), а за двері закинув димову бомбочку (там сильно закашлялися, але дуже скоро перестали). Охоронець, який так помилився перший, мирно сопів у мене на плечі. Отже, найлегший варіант з мого озброєння було випробувано, і він показав блискучі результати, тепер зупинятися не можна — наступного разу вони будуть напоготові. Я прикрив носа хустинкою, пропустив наперед зомбі, і вийшов на зайняту ворогом територію.

Куди податися?

Мабуть, більша частина складу була цілком легальним підприємством. Над воротами сараїв горіли ліхтарі безпеки, поряд темніла нагромаджена купа якогось незрозумілого мотлоху, пахло кінським гноєм і шміром. Макс лавірував між завмерлими підйомниками, візками і стосами піддонів. Далі частину території огороджував імпровізований паркан з ящиків, всередину вів прохід, надто маленький для вантажівки чи фіри.

Он, ось і воно, їх лігво.

Споруда, яка сховалася за ящиками, теж пробувала виглядати складом. Ага, ага, але тоді нащо робити стільки вікон? Точніше, маленьких заґратованих отворів під самим дахом, як у конюшні, світла від них майже нема, лише пилюка летить і комахи. Я обережно обійшов будівлю навколо, але жодних незакритих дверей не знайшов.

Яка невдача…

Мені прийшла в голову ідея завалити виходи коробками і все це підпалити, щоб не возитися з кожним ворогом окремо. Кардинально, але тоді одразу доведеться тікати, і результат виходить до певної міри випадковим. Раптом у них є підземний хід? Щоби знести благенькі замки вистачило би одного-єдиного прокляття, але це вже останній засіб. Спробуємо діяти тонше…

Я посадив зомбі посред двору, а сам заховався зліва від дверей.

— Голос, Максе, голос!

Мій мес дивився на мене ну дуже здивовано.

— Так треба, ну, Макс! Давай же, голос!!

І мені ще кажуть, що зомбі слухають некромантів без заперечень. Нічого подібного! Макс довго м’явся, але, в кінці-кінців мій авторитет переміг. Легені зомбі вперше за багато днів наповнилися повітрям, він напружився і вимовив скрипучим фальцетом:

— Гау!

— Молодець! Ще, голос!

— Гау, га-ау, га-а-ау!!

Щось подібне я чув, коли мій мотоцикл до півсмерті налякав дворнягу-напівтабуретку, одначе в Макса виходило НАБАГАТО ГОЛОСНІШЕ. Скрип розсохлої підлоги, скрегіт пилки по металу, надсаджене деренчання дрелі — звуки, що видавав пес, терзали слух, як свердла.

— Закрийся, зараза!!! — завили з-за дверей.

Зомбі потроїв зусилля.

Двері розчахнулися, з них вискочив розлючений чувак з палкою. Він не встиг розгледіти, собаку якого розміру збирається бити, тому що я одразу ж обробив його аерозолем. Безтямне тіло прекрасно підійшло для того, щоби застопорити двері.

На штурм!

Я зайшов у приміщення. Навколо височіли штабелі запилючених ящиків, ніхто їх не рухав, напевне, років сто. Далі зліва було чути бурмотіння голосів, але одразу я туди не пішов — мужик, який мені попався, скорше за все, був сторожем, отже, його одразу не похопляться, і трохи часу в мене є. Треба оглянутися навколо.

Зомбі зайняв позицію в дверях (попри нього ніхто не пройде), а я пішов проходами, намагаючись знайти в пилюці свіжі сліди. Недаремно кажуть, що чистота корисна для здоров’я — якби не чітка стежинка в порохах, мені би і в голову не прийшло переглядати підсобні приміщення, але одне з них очевидно постійно відвідували, і цікавість заставила мене відчинити двері. Від побаченого у мене морду пересмикнула, майже як у Ларкеса.

Знову арбалети. Просто манія якась! Ну, я розумію, сперти з армійських складів три-чотири штуки, але де вони їх беруть сотнями?! Кому б задати це питання?..

В тісному приміщенні рядами стояли бойові машинки, одною — більше, одною — менше. Повозив-шись, я натягнув тятиву і приладив у жолобок стрілу. Ні, стрілець з мене фіговий, але як тимчасова альтернатива заклинанню ця штука підійде — у аерозолів надто малий радіус дії. Коли все було готово, поряд почувся підозрілий шерех. Гм, а чи не тримають вони тут вартових собак? На підлозі стояло щось подібне на собачу клітку, але заглянувши в неї з балончиком напоготові, я знайшов всередині не звіра, а людину. З темряви на мене дивився хлопчик-підліток років чотирнадцяти, упізнати в ньому білого було нелегко — він був весь у синяках і замурзаний неймовірно, але інстинкти мене ще не підводили… І тут мені одразу пригадався зламаний ніс старого Хемаліса.

Я міцніше стиснув ложе арбалета.

Бити білих? Це все одно, що мучити немовлят. І хтось зараз за це відгребе. Заводити розмову з полоненим я не став (він виглядав абсолютно нездатним до чого-небудь), а вирушив шукати це чудо природи, ґоулів, які говорять, і вирушив я з чітким наміром заполучити собі їх черепи. Цікаво, якщо знімати з них шкуру обережно, нова наросте?

Я орієнтувався на голоси і швидко виявив двері, з-під яких пробивалося світло. У звичаях чорних було би увірватися туди з арбалетом і балончиком в руках, але мені спало на думку спочатку подивитися в замкову щілину. Поле зору було так собі: приміщення подібне на те, що з арбалетами, видно лице одного чоловіка і спину другого, при цьому, говорив хтось третій. Вибраний мною набір озброєння для такого розкладу не підходив.

Відклавши набік арбалет, я обережно вигріб з кишень усі димові бомбочки, незалежно від складу порошку. Набралося штук шість. Яка імовірність передозування в закритому приміщенні? Та пофіг! Виживуть, значить, предки захистили. Я різко відчинив двері (Незамкнені! От барани), закинув всередину весь свій боєзапас, закрив двері знову і припер ногою. Вибух лайки і кашлю показав, що народу в кімнаті зібралося набагато більше, ніж здалося спочатку.

Настав момент істини: якщо хтось з них зуміє добратися до мене, доведеться наплювати на конспірацію і викликати Джерело. Гриміли, падаючи, меблі, важке тіло вдарилося об двері, але часу на те, щоби налягти на них вдвох у них не вистачило. Я зачекав ще хвилин десять, щоби засоби повивітрювалися (не вистачало ще самому наглипатися), а потім ризикнув перевірити свою здобич.

Вісім штук. На жаль, від нормальних людей вони нічим не відрізнялися, тому розтин проводити смислу не було. Треба ж. А я був майже певний, що у них ікла.

Переможених ворогів нецікаво було навіть кóпати — все одно ніхто нічого не відчує. Виглядали звичайними міщанами, в міру пристойними, в міру замурзаними, ані білих, ані чорних серед них не було. В момент моєї появи вони сиділи за столом і розглядали схеми невідомих мені будівель,