На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Порожньо».
Глокта роззирнувся кімнатою, звикаючи до мороку і вглядаючись у кожен темний закуток.
«Жодних слідів. Порожньо. Всього лише сон».
І тепер, коли скажене гупання його серця почало стихати, коли його нерівне дихання вирівнялося, нахлинув біль. В голові гуділо, нога пекла, а рука нила. Він відчував у роті присмак крові, його очі пекли і повнилися слізьми, а живіт крутило і вертіло від нудоти. Він заскиглив, болісно підскочив до ліжка, а тоді впав на осяяний місяцем матрац, знесилений, весь у холодному поту.
У двері наполегливо постукали.
— Сер? Ви в порядку? — долинув голос Барнама.
Стукіт повторився.
«Нічого не вийде. Двері замкнені. Вони завжди замкнені, та я навряд чи поворухнуся. Доведеться Фросту їх виламувати».
Але двері розчахнулися, і Глокта затулився від раптового червоного сяйва лампи, що її тримав у руках старий слуга.
— Ви в порядку?
— Я впав, — промимрив Глокта. — Моя рука...
Старий слуга присів на ліжко, обережно взяв руку Глокти і засукав рукав його нічної сорочки. Глокта скривився, а Барнам зацокав язиком. На передпліччі проступила велика рожева пляма, яка вже починала набрякати і червоніти.
— Навряд чи вона зламана, — сказав слуга, — але треба про всяк випадок викликати лікаря.
— Так, так, — Він махнув до Барнама здоровою рукою. — Виклич його.
Глокта бачив, як старий слуга, згорбившись, вибіг за двері, чув, як він скрипів підлогою у вузькому коридорі, як спускався вузькими сходами. Чув, як він гупнув вхідними дверима. Запала тиша.
Глокта поглянув на сувій, який він узяв у адепта-історика. Той досі лежав щільно згорнутий на спальному столику, очікуючи на доставку архілектору.
«Творець упав, охоплений вогнем. Він розбився об міст унизу. Дивно, як фрагменти реального світу прокрадаються у наші сни. Той клятий північанин і його незвана гостя. Жінка, холод. Ось чому мені таке примарилось».
Глокта легенько розтер руку, торкаючись забитого місця кінчиками пальців.
«Жодних слідів. Це був усього лише сон».
І все ж щось його муляло. Він поглянув на відкриті двері. Ключ досі стирчав у замку, сяючи оранжевим у світлі лампи.
«Незамкнені, хоча я мав би їх замкнути. Мав би. Я завжди так роблю».
Глокта знову глянув на порожнє крісло.
«Що казав той дурнуватий учень мага? Магія надходить з Потойбіччя. З нижнього світу. З пекла».
Чомусь саме в ту мить, після такого сну, повірити у це було не так вже й складно. Тепер, коли він залишився наодинці, у ньому знову почав визрівати страх. Глокта простягнув свою здорову руку до крісла. Минула ціла вічність, доки він, здригаючись і тремтячи, до нього дістався. Пальці Глокти торкнулися дерева.
«Не тепле, але й не холодне. Не холодне. Нічого тут нема».
Він поволі відпустив крісло й обхопив свою болючу руку.
«Жодних слідів. Порожньо.
Всього лише сон».
— Що з вами, до дідька, трапилось?
Глокта похмуро посмоктав свої порожні ясна.
— Звалився з ліжка.
Він замислено почухав своє зап'ястя крізь пов'язку. Ще хвилину тому воно скажено нило, але те, що він бачив перед собою, витіснило біль на задній план.
«Все могло бути гірше. Значно гірше».
— Видовище не з приємних. Аж ніяк не з приємних.
— Авжеж, до чортової матері.
Северард виглядав настільки сповненим огиди, наскільки це було можливо, коли півобличчя закриває маска.
— Мене ледь не знудило, коли я вперше це побачив. Мене, уявляєте!
Глокта похмуро глянув на криваву купу м'яса, спираючись рукою на стовбур дерева і розчищаючи палицею листя, щоб краще все роздивитись.
— Ми хоча би певні, що це чоловік?
— Може, і жінка. Але точно людина. Он нога.
— Еге, так і є. Як знайшли тіло?
— Він його знайшов. — Северард кивнув на садівника: той сидів на землі, блідий і приголомшений, а на траві біля нього підсихала невеличка калюжа блювоти. — Між цих дерев, було заховане в кущах. Те, що його вбило, схоже, намагалося заховати труп, проте зовсім недавно. Тіло свіже.
«Дійсно — смороду майже немає, і злетілося всього кілька мух. Дуже свіже, можливо, навіть із цієї ночі».
— Воно могло би лежати тут із тиждень, от тільки хтось попросив підчистити одне із цих дерев, бо затуляє сонце абощо. Ви колись таке бачили?
Глокта стенув плечима.
— Тільки раз, в Енґлії, до нашого знайомства. Один із в'язнів спробував втекти. Він пройшов кілька миль, а тоді вмер від обмороження. Його трупом поживився ведмідь. Місиво було страшне, але і близько не таке жахливе, як оце.
— Сумніваюся, що вчора хтось міг замерзнути насмерть. Весь день смажило, як у пеклі.
— М-м, — протягнув Глокта. — «Це якщо в пеклі гаряче. Я завжди гадав, що там холодно. До дрижаків». — Так чи інакше, а в Аґріонті небагато ведмедів. Чи є у нас якісь припущення щодо особи цієї, — він показав палицею на труп, — людини?
— Жодних.
— Ніхто не пропадав? Є якісь заяви про зникнення?
— Про такі я не чув.
— Отже, у нас немає жодного уявлення, хто наша жертва? На біса ми тоді цим займаємось? Хіба нам не вистачає стеження за псевдомагом?
— У цьому й справа. Їхні нові апартаменти прямо тутечки. — Северард вказав рукою в рукавичці на будівлю всього за двадцять кроків від них. — Я саме спостерігав за ними, коли мені повідомили про труп.
Ґлокта здійняв брову.
— Зрозуміло. Отже, ти підозрюєш, що тут є певний зв'язок?
Практик стенув плечима.
— Загадкові зловмисники посеред ночі, страхітливі вбивства прямо під їхніми вікнами? Наші гості притягують лихо, як лайно притягує мух.
— Хе, — кинув Северард, відганяючи муху рукою. — Окрім того, я також зробив і деякі кроки у тій іншій справі. Справі ваших банкірів, Валінта і Балка.
Ґлокта звів очі.
— Справді? І які?
— Нічого особливого. Це давня установа. Дуже давня і дуже шанована. Їхні банкноти високо ціняться серед купців. Вони мають відділення по всьому Міддерланду, Енґлії і Старикланду, а також у Вестпорті й Дагосці. Є навіть кілька за межами Союзу. Вони, безумовно, впливові люди. Гадаю, їхніми боржниками є ціла купа розмаїтого люду. Єдине дивує, що ніхто нібито не зустрічав самих Валінта чи Балка. Втім, із банками завжди так. Вони обожнюють секрети. Мені копати далі?
«Це може бути небезпечно. Дуже небезпечно. Копнеш надто глибоко, і навіть
