Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Він махнув у бік великого й досить неоковирно виконаного плаката. Там писалося:

«Слеб: проста скажи „АрргхарргхбуудьласкаанінініУФ“».

Троль штовхнув двері.

— Це — стара комірчина, яку ми більше не використовуємо, то можеш варити тутка свої варива, тілько перш мусиш тутка прибратися, бо тхне воно, як в туалеті, но це єдине місце, яке у нас поки що є.

Він відчинив ще одні двері.

— А це роздягальня, — сказав він. — У тебе буде власне вішало і всьо таке, а ще там є отсі ширми, щоби за ними перевдягатися, ми ж бо знаємо, шо скромніших за ґномів нікого нема. У нас тут добре — якшо не слабак. Пан Ваймз молодця, але трохи дивний у деяких штуках: весь час балакає про то, шо це місто схоже на плавильний котел, де наверх спливає всіляка гидота, і всяке таке. За хвилину видам тобі шолом і жетон, але спочатку... — він відчинив чималеньку шафу на протилежному кінці кімнати, з написом «ЩЕБІНЬ» на дверцятах, — маю сховати цей молот.

З дверей «Ґномської пекарні Бронескибки» («Хліб, який, вас загризе!») вискочили дві постаті, скочили на віз і закричали візникові негайно рушати.

Він повернувся до них блідим обличчям і вказав на дорогу попереду.

Там був вовк.

Це не був пересічний вовк. У нього була світла шерсть, яка за вухами мала достатню довжину, щоби скидатися на гриву. А ще нормальні вовки не сидять собі спокійно посеред вулиць.

Конкретно цей вовк при цьому ще й гарчав. Довгим низьким гарчанням. Це було як звуковий еквівалент запаленого бікфордового шнура.

Кінь остовпів, надто наляканий, щоб лишатися на місці, але куди більше наляканий, щоб кудись рухатися.

Один із пасажирів воза обережно потягнувся до арбалета. Гарчання дещо посилилося. Він ще обережніше прибрав руку назад.

Гарчання знову ослабло.

— Що це?

— Вовк!

— У місті? І що він тут їсть?

— Ох, ну ти думаєш, що говориш?

— Доброго ранку, панове! — промовив капітан Морква, який до цього моменту мовчки спирався на стіну. — Схоже, знову піднімається туман. Ваші ліцензії Гільдії злодіїв, будь ласка.

Вони обернулися. Морква обдарував їх щасливою усмішкою й підбадьорливо кивнув.

Один з чоловіків із театральним виразом неуважності поплескав по своїх кишенях.

— Ох. Ну. Е... Вранці трохи поспішали, як виходили з дому, і, певно, забули...

— Пункт другий Статті першої статуту Гільдії злодіїв каже, що члени Гільдії повинні мати при собі посвідчення в усіх ситуаціях, пов’язаних із професійною діяльністю, — повідомив Морква.

— Він навіть меча не витягає! — просичав найдурніший з кримінального тріо.

— Йому й не треба — ми на прицілі у вовка.

У напівмороці хтось щось писав; крім шкрябання пера, не чулося більше ні звуку.

Поки з рипінням не відчинилися двері.

Той, хто писав, обернувся зі швидкістю птаха.

— Ви? Я ж говорив сюди ніколи більше не приходити!

— Та знаю, знаю, але та клята потвора! Конвеєр заглух, він вибрався і вбив жерця!

— Хтось це бачив?

— У такому тумані? Сумніваюся. Але...

— Тоді це, ах-ха, не привід хвилюватися.

— Ні? Але ж вони не повинні вбивати людей. Ну... — виправився гість, — принаймні не розбивати їм голови.

— Якщо їм наказати, вони це робитимуть.

— Я ж ніколи такого йому не наказував! І взагалі, що як він накинеться на мене?

— На власного господаря? Чоловіче, він не може піти наперекір словам у своїй голові.

Відвідувач сів, хитаючи головою.

— Так, але яких саме слів? Не знаю, не знаю, це вже занадто — те, що клята потвора постійно поруч...

— І заробляє для вас грубі гроші...

— Добре, добре, але є ж і та друга справа, з отрутою; я ніколи...

— Заткніть пельку! Побачимося сьогодні ввечері. Можете передати іншим, що я таки маю кандидата, нехай не сумніваються. І якщо ви ще раз насмілитеся сюди прийти...

Анк-Морпоркський Королівський коледж геральдистів виявився зеленою брамою в стіні на вулиці Моллімоґ[8]. Ваймз смикнув за шворку дверного дзвінка. По той бік стіни щось змінилося, й усе навколо негайно затопила какофонія улюлюкання, гарчання, трубіння та свисту.

Чийсь голос кричав:

— На землю, хлопчику! Лежати! Я сказав — лежати! Ні! Не дибки! Тоді ти як хороший хлопчик отримаєш шматочок цукру. Вільяме! Негайно припини! Пусти його! Мілдред, відчепися від Ґрехема!

Ґвалт тварин дещо пригас, і почулося наближення кроків. У брамі привідчинилася хвіртка.

Перед очима Ваймза постав дюймової ширини сегмент дуже низенького чоловічка.

— Так? Ви — м’ясник?

— Командор Ваймз, — сказав Ваймз. — У мене зустріч. Тваринний ґвалт подужчав знову.

— Га?

— Командор Ваймз! — прокричав Ваймз.

— О. Дозвольте запросити вас увійти.

Брама відчинилася. Ваймз ступив усередину.

Запала тиша. Кількадесят пар очей вивчали Ваймза з гострою підозрою. Деякі з цих очей були маленькими й налитими червоним. Кілька були великими й визирали з-над поверхні брудного ставка, який займав чималий шмат подвір’я. Деякі ж дивилися з сідал.

У дворі було повно тварин, але навіть це видовище долав запах двору, повного тварин. Більшість із них цілком очевидно були старими, що ситуацію із запахом аж ніяк не покращувало. На Ваймза позіхнув беззубий лев. Лев, який вільно бігав би чи принаймні вільно лежав би неподалік, уже справляв би враження, але куди більше враження справляв лев, якого використовував за подушку старенький грифон, що спав, задерши вгору всі чотири лапи.

Там були їжаки, посивілий леопард, облізлі пелікани. У ставку захвилювалася зелена вода, і на поверхню виринули й почали позіхати двійко бегемотів.

Ніхто не сидів у клітці, й ніхто не намагався з’їсти когось іншого.

— О, попервах усі так реагують, — сказав старий. Він мав дерев’яну ногу. — Ми тут досить щаслива маленька сім’я.

Ваймз повернувся і виявив, що бачить дуже маленьку сову.

— О боги, — вимовив він. — Це ж морпорк, чи не так?

Обличчя старого розпливлося у щасливій усмішці.

— Ах, я бачу, ви таки знаєте свою родову геральдику, — прохихотів він. — Пращури Дафни прибули аж із якихось островів по той бік Осердя, авжеж, саме так.

Ваймз видобув свій жетон Міської варти і втупився в рельєфний герб на ньому.

Старий зазирнув через його