Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Кріс повела її до спальні й уже вкладала в ліжко, коли Реґана запитала:

— А можна трохи подивитися телевізор, поки я засну?

— А де твоя книжка?

— Я не можу її знайти. То можна подивитися?

— Ну, мабуть. Звісно.

Кріс узяла зі столика біля ліжка дистанційний пульт і вибрала потрібний канал.

— Добре чути?

— Так, мамо. Дякую.

Кріс поклала пульт на ліжко.

— Гаразд, котику, але довго не дивися? Добре? Вимкни, коли почнеш засинати.

Кріс загасила світло й вийшла в коридор. Тоді піднялася вузькими, встеленими зеленим килимом сходами до горища. Відчинила двері, намацала вимикач і клацнула ним, а тоді зайшла на саме горище, ступила там кілька кроків, після чого зупинилася й поволі роззирнулася довкола. Картонні коробки з газетними вирізками та кореспонденцією були акуратно складені на сосновій підлозі. Більше вона там нічого не бачила. Крім пасток для щурів. Шість штук. З принадою. Але скрізь було чисто. Навіть повітря пахло свіжістю й прохолодою. Горище не опалювалося. Жодної труби. Жодного радіатора. Жодної щілини в покрівлі. Кріс ступила крок уперед.

— Немає нічого! — пролунав голос у неї за спиною.

Кріс аж підстрибнула.

— О Господи! — зойкнула вона, швидко обертаючись і прикладаючи руку до серця, що мало не виривалося з грудей. — Господи Ісусе, Карле, більше так не роби!

Він стояв двома сходинками нижче на сходах до горища.

— Дуже вибачте. Але ж бачите, мадам? Тут усе чисто.

Усе ще захекана, Кріс відповіла слабеньким голосом:

— Дякую, Карле, що поділився зі мною цим спостереженням. Так, тут чисто. Дякую. Це чудово.

— Мадам, може, краще кота.

— Кота для чого?

— Ловити щурів.

Не чекаючи відповіді, Карл відвернувся й почав спускатися сходами вниз, аж поки зник з очей. Якийсь час Кріс дивилася на порожні двері, роздумуючи, чи не була поведінка Карла приховано зухвалою. Була не певна. Знову роззирнулася, шукаючи бодай якихось пояснень тим стукам. Перевела погляд на похилий дах. Вулицю затіняли величезні дерева, більшість із яких були вузлуваті й обплутані виноградними лозами, а гілки однієї масивної липи легенько торкалися мало не третини фасаду будинку. «Може, то й справді були білки? — подумала Кріс. — Найпевніше. Або навіть просто гілки. Ночі останнім часом були вітряні».

«Може, краще кота».

Кріс повернулася й знову глянула на двері. «Ой, які ми хитросракі, Карле, так?» — подумала вона. А тоді раптом на її обличчі з’явився дуже пустотливий вираз. Вона спустилася в спальню Реґани, знайшла там щось, занесла це на горище, а тоді за якусь хвилину повернулась у свою спальню. Реґана вже спала. Кріс занесла доньку в її кімнату, вклала на ліжечко й знову повернулася у свою спальню, де вимкнула телевізор і лягла спати.

Тієї ночі в будинку було особливо тихо.

Снідаючи наступного ранку, Кріс ніби ненароком сказала Карлові, що вночі їй здалося, ніби заклацнулася одна з пасток на щурів.

— Може, підеш подивишся? — запропонувала Кріс, попиваючи каву й удаючи, що уважно читає «Вашинґтон пост», тоді як Карл, нічого не кажучи, пішов на горище з’ясувати, що сталося. Коли він за кілька хвилин повернувся, Кріс перестріла його в коридорі на другому поверсі. Дивлячись прямо перед собою, він флегматично й без жодного виразу ішов, тримаючи в руках великого іграшкового Міккі-Мауса, мордочку якого він щойно визволив з однієї пастки. Коли вони проминули одне одного, Кріс почула, як він пробурмотів:

— Комусь дуже смішно.

Кріс зайшла в спальню, скинула халат і, вбираючись на роботу, тихенько мовила собі під ніс:

— Ага, може, краще кота… набагато краще.

Вона всміхнулася, а її обличчя вкрилося зморшечками.

Того дня фільмування пройшло без ускладнень. Зранку на знімальний майданчик прийшла Шерон і в перервах між дублями у вагончику-вбиральні Кріс разом із нею залагодила ділові справи: лист агентові (Кріс подумає про сценарій); згода щодо Білого дому; телеграма Говардові з нагадуванням подзвонити на день народження Реґани; зателефонувати її бізнес-менеджерові із запитанням, чи не могла б вона взяти відпустку на рік; а тоді ще планування званої вечері двадцять третього квітня.

Рано ввечері Кріс повела Реґану в кіно, а наступного дня вони поїхали оглянути цікаві місця її червоним «ягуаром». Капітолій. Меморіал Лінкольна. Розквітлі сакури. Легка закуска. Тоді через річку до Арлінгтонського кладовища й могили Невідомого солдата, де Реґана посерйознішала, а потім, біля могили Джона Кеннеді, стала якоюсь відчуженою й сумною. Якийсь час вона дивилася на Вічний вогонь, а тоді мовчки взяла Кріс за руку й запитала невиразним голосом:

— Мамо, чому люди вмирають?

Її слова гостро вкололи материне серце. О Реґ, і ти також? Також? Ой, ні! А проте що вона могла на це відповісти? Збрехати? Ні. Вона подивилася на обличчя доньки, у її очі, зволожені сльозами. Невже Реґана відчула її власні думки? Раніше це траплялося дуже часто.

— Дитинко, люди стомлюються, — лагідно відповіла вона.

— А чому їм це дозволяє Бог?

Дивлячись на доньку, Кріс не знаходила слів. Була спантеличена. Збентежена. Ніколи не говорила з Реґаною про релігію, бо й сама була атеїстка. Думала, що це було б нечесно.

— А хто тобі сказав про Бога? — запитала вона.

— Шерон.

— О.

Треба буде поговорити з нею.

— Мамо, чому Бог дозволяє нам стомлюватися?

Дивлячись на біль у цих чутливих оченятах, Кріс не витримала; просто не могла сказати їй те, у що насправді вірила. Бо це була порожнеча.

— Ну, після якогось часу Богові стає самотньо без нас. Він хоче, щоб ми повернулися.

Реґана поринула в мовчанку. Вона нічого не говорила дорогою додому й залишалася в такому настрої решту дня і, що найтривожніше, цілісінький понеділок.

У вівторок, на день народження Реґани, ці чари химерної мовчазності й суму, здається, розвіялися. Кріс взяла її із собою на знімання, а коли вони закінчилися, туди принесли величезний торт із дванадцятьма запаленими свічками, і вся знімальна група й акторський склад заспівали їй «Многая літа». Завжди милий і приємний у тверезому стані, Деннінґз звелів знов увімкнути софіти і, голосно проголосивши, що робить «кінопробу», відзняв Реґану, коли та задувала свічки й різала торт, а тоді пообіцяв зробити з неї кінозірку. Реґана виглядала бадьорою, навіть веселою. Але після вечері й розпаковування подарунків її настрій почав псуватися. Жодного слова від Говарда. Кріс подзвонила йому в Рим, але готельний клерк повідомив, що Говарда вже не було декілька днів і що він не залишив якогось іншого свого телефона. Поплив кудись на яхті.

Кріс почала виправдовувати його.

Принишкла Реґана кивнула, але відмовилася від маминої пропозиції поїхати в «Гот шопп» на коктейль. Не кажучи ні слова,