Сяйво - Стівен Кінг
— Денні... Денні-і...
Він глянув на дорогу, і там, оддалік, виявився Тоні, він стояв біля знаку «стоп» і махав рукою. Як завжди, коли він бачив старого друга, на Денні накотилася тепла хвиля радості, але цього разу разом з нею він відчув немовби укол страху — наче за спиною Тоні ховалося щось похмуре, темне. Гніздо, повне ос, які, вирвавшись, боляче жалять.
Але чого б то було не йти.
Він ще дужче осів на крайку тротуару, руки в’яло зісковзнули з колін і звісилися між розставлених ніг. Підборіддя опустилося на груди. Потім частина істоти Денні, несильно й неболяче сіпнувшись, відділилася й побігла слідом за Тоні в лійку пітьми.
— Денні-і...
Ось пітьму простромили білі вихори. Надсадний кашляючий звук, переламані, зігнуті тіні перетворилися на нічні ялини, розгойдані різким виючим вітром. Танцював, кружляв сніг. Сніг був усюди.
— Занадто глибокий, — сказав із темряви Тоні, й у його голосі почувся сум, який нажахав Денні. — Занадто глибокий, щоб вибратися звідси.
Насунувся, навис новий силует. Величезний і прямокутний. Похилий дах, що розмитою плямою білів у пітьмі. Безліч вікон. Довгий будинок із черепичним дахом. Частина черепиці була новою й зеленою. Її клав тато. Цвяхи він купував у Сайдвіндері. У будівельному магазині. Зараз черепицю засипав сніг. Сніг засипав усе.
Зринувши з небуття, на фасаді будинку засвітився зелений відьмин вогник, він мигнув і перетворився на осміхне-ний над двома схрещеними кістками гігантський череп.
— Отрута, — повідомив із напливаючої темряви Тоні. — Трійло.
Перед очима Денці промайнули інші написи, деякі — зеленими літерами, деякі — на дощечках, під різними кутами уткнутиху замети. КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО. НЕБЕЗПЕЧНО! ДРОТИ ПІД СТРУМОМ. ВЛАСНІСТЬ КОНФІСКОВАНА. ВИСОКА НАПРУГА. ТРЕТІЙ ШЛЯХ. НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. НЕ ПІДХОДИТИ. НЕ ЧІПАТИ. СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯЄМО БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Він не розумів до кінця жодного напису — він не вмів читати! — але вловив загальний зміст усіх, і в чорну пустку його тіла почав напливати неясний жах, мов легкі коричневі спори, що гинуть при світлі сонця.
Написи розтали. Тепер Денні був у кімнаті з незнайомими меблями, у кімнаті, де було темно. У вікна, немов пісок, билася сніжна крупа. У роті пересохло, очі скидалися на гарячі мармурові кульки, серце молотом стукало в грудях. Зовні щось глухо бухало, начебто навстіж розчиняли якісь моторошні двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, у його дутій срібній глибині зеленим полум’ям запалало одне-єдине слово, і слово це було — ТРЕМС. Кімната розтала. Інша кімната. Цю він (упізнає)
знав. Перевернений стілець. У розбите вікно, клубочу-чись, летів сніг, уже притрусивши край килима. Розсунуті штори криво й навскіс звисали зі зламаного карнизу. Низька шафка лежала шухлядами донизу.
Знову глухий стукіт, рівний, ритмічний, страшний. Б’ється скло. Насувається руйнування. Хрипкий голос, голос безумця, ще страшніший від того, знайомого:
— ВИХОДЬ! ВИХОДЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОК ЛАЙ-НА! ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ!
Хрясь. Хрясь. Хрясь. Деревина розлітається на друзки. Голосний крик люті й задоволення. ТРЕМС. Усе ближче.
Він поплив через кімнату. Картини зірвані зі стін. Програвач
(?мамин програвач?)
перевернутий, лежить на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Ген-дель, «Бітлз», Арт Ґарфункель, Бах, Ліст — розкидані всюди. Зазубрені чорні шкалки, схожі на шматки пирога. Із сусідньої кімнати, ванної, сніп світла — жорсткого, білого світла; і миготливим червоним вічком у глибині дзеркальця на дверцятах аптечки аюво: ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС...
— Ні, — прошептав він. — Ні, Тоні, будь ласка...
І звішена через білий край порцелянової ванни рука. М’яка, безвладна. Униз по пальцю — середньому пальцю — повільно стікає струмок крові, капає на підлогу; ніготь акуратний, доглянутий...
Ні, ні, ні, ні...
(ну будь ласка, Тоні, ти мене лякаєш)
ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС.
(перестань, Тоні, перестань)
Усе тане.
Стук у темряві голосніший, ще голосніший, віддається луною всюди, з усіх боків.
Тепер він у темному коридорі, зо страху втискається в синій килим, весь у буйних заростях чорних звивистих силуетів, — прислухається до все ближчого стукоту, і ось уже
Хтось — неясний силует — звертає за ріг і наближається до Денні хиткою ходою, від нього пахне кров’ю й загибеллю. В одній руці він погойдує дерев’яний молоток (ТРЕМС), описуючи нехороші дуги, вбиваючи його в стіни, розриваючи шовковисті шпалери й вибиваючи примарні хмарини вапняного пилу:
— ВИХОДЬ, ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ! ЯК СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК!
Силует наближається, від нього різко пахне чимось кисло-солодким, він величезний; молоток зі злісним свистом розсікає повітря, а потім урізається в стіну, так, що вилітає хмара пилу — при вдиху виявляється, яка вона суха й колюча, — і лунає глухе голосне «бумм!». Малюсінькі червоні вічка горять у темряві. Чудовисько йде за ним, воно виявило його, затиснуло тут спиною до голої стіни. А люк на стелі на замку.
Темрява. Відчуття, начебто він пливе.
— Тоні, будь ласка, забери мене назад, будь ласка...
І він повернувся, він, весь у поту, знову сидів на крайці тротуару Арапаго-стріт, і змокла сорочка прилипла до спини. У вухах ще стояв глухий стукіт, і пахло сечею, його влас-ною: нажаханий, він обмочив штани. Перед очима стояла безвладна рука, що звісилася з ванни; кров, що збігає долілиць по середньому пальцю, і те незрозуміле слово, значно страшніше від будь-якого іншого: ТРЕМС.
І ось — сонячне світло. Усе реальне. Крім Тоні, що стояв на розі за шість будинків, перетворившись на цятку, голос його був тихий, тонкий і приємний.
— Обережніше, доко...
Мить — і Тоні зник, а з-за рогу зринув татів старенький «жук», торохтячи проїхав по вулиці, викидаючи хмари синього диму. Денні повільно схопився на ноги з тротуару, розмахуючи руками, пританцьовуючи з ноги на ногу, волаючи: «Тату! Агов, тату! Агов! Привіт!»
Тато завів «фольксваґен» на тротуар, вимкнув мотор і відчинив дверцята. Денні побіг до нього — і застиг на місці, витріщивши очі. Душа хлопчика упала в п’яти, він закам’янів. Поряд із татом на передньому сидінні лежав молоток з короткою ручкою, до покритої запеченою кров’ю голівки прилипло волосся.
У наступну хвилину на цьому місці опинилася сумка з продуктами.
— Денні... доко, з тобою все гаразд?
— Угу. Усе о’кей. — Він підійшов до тата й зарився обличчям в оброблену овечою шкірою варену куртку, міцно обхопивши
