Сяйво - Стівен Кінг

Минали тижні. Невимовлені слова перестали крутитися на кінчиках язиків. Джек відчував, як вони відступають, але знав, що назовсім вони не відступлять ніколи. Усе ніби налагодилося. Та потім — Джордж Гетфілд. Джек знову не стримався, але цього разу був тверезим, як скло.

З "Сяйво"

— Сер, ваш абонент і далі не...

— Алло? — захеканий голос Ела.

— Прошу, — суворо сказала оператор.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі! — Непідробна радість. — Як справи?

— Непогано. Я дзвоню просто сказати спасибі. Мене взяли на цю роботу, краще й бути не може. Якщо, відрізаний снігом від світу на всю зиму, я не зумію закінчити п’єсу, отже, я не закінчу її ніколи.

— Закінчиш.

— Як ти?

— Тверезий, — відповів Ел. — А ти?

— Як скло.

— Дуже тягне?

— Кожнісінький день.

Ел розсміявся.

— Знайоме відчуття. Не розумію, як ти не взявся за старе після цього Гетфілда, Джеку. Це було понад моє розуміння.

— Що поробиш, сам собі нашкодив.

— А, чорт. До весни я зберу Раду. Еффінджер уже каже, що, може, вони занадто поквапилися. А якщо з п’єси що-небудь вийде...

— Так. Чуєш, Еле, у мене там у машині малий. Схоже, він захвилювався.

— Звичайно. Зрозумів. Гарної зими, Джеку. Радий був допомогти.

— Ще раз спасибі, Елу. — Він повісив трубку, заплющив очі, стоячи в задушливій кабіні, і знову побачив, як машина збиває велосипед, як підстрибує в руках ліхтарик. У газеті наступного дня з’явилася заміточка — дрібничка, що просто заповнила порожнє місце, — але власника велосипеда не назвали. Чому він стояв там уночі, назавжди залишиться для них таємницею — і, можливо, так і мусить бути.

Він повернувся до машини й подав Денні злегка підталу «Бебі Рут».

— Тату.

— Що, любий?

Денні повагався, дивлячись у застигле обличчя батька.

— Коли я чекав, що ти повернешся з готелю, мені приснився поганий сон. Пам’ятаєш? Коли я заснув?

— Угу.

Але толку не було. Тато думав про щось інше, не про Денні. Він знову думав про Поганий Учинок.

(мені приснилося, що ти зробив мені боляче, тату)

— Що ж тобі приснилося, доко?

— Нічого, — сказав Денні, коли вони виїжджали зі стоянки. Він поклав мапи назад у бардачок.

— Справді?

— Ага.

Джек злегка стурбовано глянув на сина й повернувся думками до п’єси.

Після того як вони покохалися, її чоловік заснув поруч

неї.

Її чоловік.

Вона ледь посміхнулася в темряві. Його сім’я теплим повільним струмком ще стікало між її злегка розведених стегон. Посмішка вийшла і сповнена жалю, і задоволена водночас, бо поняття «її чоловік» вміщало сотню різних почуттів. Кожне з них окремо викликало здивування. Разом, у цій темряві, що плине до сну, вони нагадували далекий блюз, який звучить у майже порожньому нічному клубі — сумний, але приємний.

Я кохаю тебе, милий, ти знаєш, одначе собі затям —

Не береш мене за дружину, та я не буду тобі собачам.

Чиє це, Біллі Голлідея? Чи автор — хтось більш прозаїчний, на кшталт Пеґґі Лі? Яка різниця. Сумна сентиментальна мелодія м’яко лунала в голові у Венді, немов за півгодини до закриття грав старий музичний автомат — наприклад, «Вулітцер».

Зараз, поринаючи в сон, вона задумалася, у скількох ліжках їй доводилося спати із чоловіком, що лежить поруч. Вони познайомилися в коледжі й спершу кохалися в нього на квартирі... тоді не минуло ще й трьох місяців, відколи мати, вигнавши її з дому, веліла ніколи там не показуватися й додала, що якщо Венді збирається кудись виїхати, то може їхати до свого татуся, бо саме через неї вони й розлучилися. Було це в сімдесятому році. Уже так давно? Через семестр вони із Джеком з’їхалися, знайшли роботу на літо і, коли почався випускний курс, винайняли квартиру Найвиразніше вона пам’ятала велике двоспальне продавлене ліжко. Коли вони кохалися, іржава металева сітка вела лік рухів. Тієї осені їй нарешті вдалося вирватися від матері. Джек допоміг їй.

«Вона й далі хоче діставати тебе, — сказав Джек. — Що частіше ти будеш їй телефонувати, що частіше будеш приповзати назад, випрошуючи пробачення, то більше в неї можливості докоряти тобі батьком. їй це на користь, Венді, тому що так можна й далі вірити, що у всьому винна ти. Але тобі це не на користь». Того року вони говорили про це в ліжку без кінця.

(Джек сидить на ліжку, натягнувши до пояса простирадло, у пальцях жевріє сигарета, він дивиться їй просто в очі, напівглумливо, напівсердито, і каже: вона веліла тобі ніколи там не показуватися, чи не так? Носа туди не совати, так же? Тоді чому ж вона не кладе слухавку, якщо знає, що телефонуєш ти? Чому тільки й повторює, що зі мною не пустить тебе й на поріг? Тому, що вважає, що я можу зіпсувати їй усю музику. Вона хоче й далі капати тобі на мізки, дитинко. Ідіотство — дозволяти їй це. Вона веліла тобі більше ніколи туди не вертатися, то чого б не піймати її на слові? Забудь про це. Зрештою Венді й сама почала дивитися на ситуацію так само.)

Джекові належала ідея на якийсь час розстатися — «щоб зрозуміти, яка перспектива наших стосунків», — сказав він. Венді боялася, що він зацікавився кимось іще. Пізніше з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і Джек запитав, чи не хоче вона побачитися з батьком. Вона сіпнулася, як від удару хлиста.

Як ти довідався?

Тінь знає все.

Ти що, шпигував за мною?

І його нетерплячий смішок, від якого Венді завжди робилося ніяково, начебто їй вісім років і причини її вчинків Джекові зрозумілі краще, ніж