Сяйво - Стівен Кінг

— Ваш абонент не відповідає, — сказала оператор. — Хочете, щоб я продовжувала викликати?

— Ще кілька дзвінків, операторе. Можна?

— Так, сер, — відгукнувся сповнений усвідомлення своїх обов’язків голос.

Нумо, Еле!

Ел перейшов через міст до найближчої телефонної будки, зателефонував приятелеві-холостякові й сказав, що якщо той візьме з гаража зимові шини для «яґуара» і привезе їх на 31-е шосе до мосту за Барром, то отримає п’ятдесят доларів. Приятель приїхав за двадцять хвилин, одягнений у джинси й піжамну куртку. Він оглянув місце події.

— Прикінчили кого-небудь? — запитав він.

Ел уже піднімав домкратом задню частину машини, а Джек відгвинчував гайки.

— На щастя, ні, — сказав Ел.

— Добре, та однаково мені краще вертатися. Заплатиш завтра.

— Чудово, — сказав Ел, не піднімаючи очей.

Удвох вони без п]*Ьблем змінили шини й разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел завів «яґуар» у гараж і вимкнув мотор.

У темряві й тиші він сказав:

— Я зав’язую, Джекі. Досить, приїхали. Сьогодні я вбив свого останнього «марсіянина».

І тепер, потіючи в телефонній кабіні, Джек раптом подумав, що ніколи не сумнівався — Ел здатен довести справу до кінця.

Додому вінтоді доїхав на своєму «фольксваґені», увімкнув радіо, де, немов охороняючи досвітній дім, якась група все повторювала:

Будь що буде, так і зроби... Тобі ж хочеться... Будь що буде, так і зроби. Тобі ж хочеться...

Неважливо, чи голосно пролунав пронизливий вереск шин і удар* Варто було заплющити очі — і Джек бачив те єдине зім’яте колесо, поламані спиці стирчали в небо.

Коли він увійшов у дім, Венді спала на дивані. Він заглянув у кімнату до Денні, малий лежав на спині у своєму ліжечку, поринувши у глибокий сон, рука усе ще була в гіпсі. У м’якому світлі ліхтарів, що просочувався з вулиці, Джек бачив рядки на білому вапні — там, де на гіпсі розписалися лікарі й медсестри.

Це нещасний випадок. Він упав зі сходів.

(ах ти ж підлий брехун)

Це нещасний випадок. Я не стримався.

(ти траханий п’яниця, кому ти потрібен, ти брудний шма-рок, якого бог колись висякав із носа)

Послухайте, гей, ну добре, будь ласка, мросто нещасний випадок.

Але перед очима зринув стрибучий у руках ліхтар — і останнє благання геть. Вони тоді нишпорили у висохлих до кінця листопада бур’янах, шукали розпростерте тіло, що, за всіма канонами, мусило там бути, і чекали поліцію. Несуттєво, що за кермом був Ел. Бували й інші вечори, коли машину вів Джек.

Він укрив Денні, пройшов у спальню й дістав із верхньої полиці шафи «Спеніш Ляму» тридцять восьмого калібру. Пістолет зберігався в коробці з-під черевиків. Він добру годину просидів на ліжку, не випускаючи револьвера з рук, зачарований смертоносним блиском.

Уже світало, коли Джек поклав його назад у коробку, а коробку — назад у шафу.

Того ранку він зателефонував начальникові відділу Брюк-неру й попросив перенести його уроки. У нього грип. Брюк-нер погодився — значно менш чемно, ніж це прийнято. За останній рік Джек Торренс часто потерпав від грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Вони їли мовчки. Чулися лише радісні вигуки з двору, де Денні здоровою рукою весело ганяв вантажівки через купу піску. ‘

Венді заходилася мити посуд. Не обертаючись, вона сказала:

— Джеку. Я тут думала...

— Правда? — Тремтячими руками він запалив сигарету. Дивно, але цього ранку ніякого похмілля не було. Лише тремтіння. Він кліпнув. Наступної короткої миті в пітьмі на вітрове скло налетів велосипед, скло вкрилося тріщинками. Шини пискнули. Застрибав ліхтар.

— Я хотіла поговорити з тобою про те... про те, як нам з Денні буде краще. Може, і тобі теж. Не знаю. Напевно, треба було поговорити про це раніше.

— Зробиш для мене дещо? — запитав він, дивлячись на тремтячий кінчик сигарети. — Одну послугу?

— Яку? — Голос Венді був безрадісним, безбарвним. Він подивився їй у спину.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки були в мереживі мильної піни, гарненьке личко — блідим і позбавленим ілюзій.

— Джеку, твої обіцянки нічого не варті. Ти просто продовжуєш своє...

Вона замовкла, заворожено дивлячись йому в очі, раптом утративши впевненість.

— За тиждень, — сказав він. Його голос втратив усю силу, це був шепіт. — Будь ласка. Я нічого не обіцяю. Якщо в тебе тоді ще буде бажання поюворитк, ми поговоримо. Про все, про що захочеш.

Вони довго дивилися одне одному в очі через залиту сонцем кухню. Коли вона, не сказавши більше ні слова, повернулася до посуду, Джека затрясло. Господи, як йому хотілося випити. Лише один маленькїіуі ковточок, просто щоб усе стало на свої місця...

— Денні сказав, що йому приснилося, ніби ти потрапив в аварію, — уривчасто повідомила вона. — Іноді йому сняться кумедні сни. Це він сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. То що, Джеку? Ти потрапив в аварію?

— Ні.

До обіду нестерпне бажання випити перейшло в легку лихоманку. Він поїхав до Ела додому.

— Тверезий? — запитав Ел перш, ніж впустити його. Вигляд у Ела був жахливий.

— Як скло. Ти схожий на Лона Чейні в «Привиді опери».

— Ну, то заходь.

Весь день вони удвох грали у віст. І не пили.

Минув тиждень. Розмовляли вони з Венді не те щоб багато. Але Джек знав, що вона недовірливо спостерігає за ним. Він ковтав каву без цукру й літрами кока-колу. Якось увечері випив усю упаковку — шість банок, — а тоді побіг у ванну і все виблював. Спиртного в пляшках, що стояли в домашньому барі, не меншало. Після уроків він ішов до Ела Шоклі — такої ненависті, як до Ела Шоклі, Венді в житті ні до кого не відчувала! — а коли повертався додому, вона готова була заприсягтися, що від Джека пахне віскі або джином, але він розмовляв з нею до вечері виразно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із