Сяйво - Стівен Кінг

щодня одна й та ж розминка: вона з п’ятої до сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом, а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники всякі викидає, — і щоразу, коли вона щось таке відмочить, хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів, і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і бозна про що йому доводилося думати, щоб перед сном у нього стояло. Ходили вони обідати — цін нормально, а її хитає, ясна річ, в дупу п’яна. А хлопець, коли його дамочка не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт, ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій, униз і каже: «Дружина нездорова» — слід розуміти так, що знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, — і він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому «порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідніша вона. Містер Уллман — істинний дипломат — запитує: може, вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або ще щось. Вона накидається на нього, як кішка: «Hi-ні-ні, він класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колорадо». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і більше ми її живою не бачили.

— Що ж сталося?

— Коронер графства казав: після всього, що дамочка вицмулила, вона ковтнула ще мало не тридцять піґулок для сну. Наступного дня з’явився її чоловік — юрист, велика шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам і пари чистої білизни не знайти», ну і все в тому ж дусі. Але Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував. Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку, якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети: «Дружина відомого нью-йоркського пя-пя знайдена мертвою з повним пузом снотворних таблеток»У після того як погралася в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі, а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові. Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещасного випадку». Серцевий напад. Тепер старий Арчі катається в «крайслері». Я його не виню. Дають — бери, б’ють — тікай, особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З’явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд. І — геть з очей.

— І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка, Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та парочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритомніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу. «А обличчя все багряне, роздуте — та ще й посміхалася». Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що відтоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей сорок—п’ятдесят померло.

Він проникливо глянув на Джека.

— Знаєте, як вони здебільшого йдуть на той світ? Від серцевого нападу або удару, коли трахають свою бабу. Таких старих дурнів, що хочуть гульнути під завісу, на курортах достобіса. Забиваються сюди, у гори, щоб уявити, начебто їм знову двадцять. Буває, трапляється іноді неприємність, однак не всім хлопцям, які управляли нашим готелем, вдавалося приховати це від газетярів так само вправно, як Уллману. Так що славу собі «Оверлук» заробив неабияку. І щоб я здох, якщо в хрінового «Білтмора» у Нью-Йорку, коли розпитати правильних людей, не виявиться така ж слава.

— Але ж привидів тут немає?

— Містере Торренсе, я тут пропрацював усе своє життя. Я грався тут пацаном — не старшим від вашого синочка з тієї фотки, що ви мені показували. Але дотепер привидів ще не бачив. Хочете, ходімо зі мною нагору, покажу вам сарай.

— Чудово.

Коли Ватсон потягнувся, щоб вимкнути світло, Джек сказав:

— Ось чого тут повно, так це паперів.

— А, це так. Схоже, збиралися вони тут тисячу років. Газети, старі рахунки й фактури, ще бозна—що. Мій тато, коли тут була стара грубка, прекрасно давав цьому лад, але тепер ніхто цим не займається. Доведеться мені коли-небудь найняти хлопця, щоб він відволік усе це вниз, у Сайдвіндер, і спалив. Якщо Уллман візьме витрати на себе. Гадаю, якщо гаркнути як слід: «Пацюк!», він це зробить.

— То тут є пацюки?

— Ага, по-моєму, кілька штук є. Там у мене й пастки на пацюків, і отрута, то містер Уллман хоче, щоб ви це розіпхали по горищу й тут, унизу. Доглядайте за своїм малим пильно, містере Торренсе, навряд чи вам хочеться, щоби з ним що-небудь сталося.

— Ні, звісно ж, ні.

Від Ватсона порада сприймалась як належне. Вони пішли до сходів і там на хвильку затрималися, поки Ватсон укотре сякався.

— Там є всі потрібні інструменти й деякі непотрібні. І ще в сараї черепиця. Уллман казав вам про це?

— Так, він хоче, щоб я перекрив частину даху в західному крилі.

— Жирний виродок вичавить із вас на халяву все, що можна, а навесні буде нити й скиглити, що й половини роботи не зроблено так, як треба. Якось я йому просто в пику кажу, я кажу...

Поки вони піднімалися сходами, слова Ватсона поступово затихали, зливаючись у заколисуюче монотонне дзижчання. Оглянувшись через плече на непроникну пітьму, що пахла цвіллю, Джек Торренс подумав: якщо і є на світі місце, де повинні водитися привиди, то це воно. Він подумав про Ґрейді, якого відрізав тут