Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Після загибелі Ґіл-ґалада Повелитель Елронд мешкав в Імладрісі впродовж цілої Третьої Епохи й зібрав там чимало ельфів і представників інших мудрих та могутніх народів усіх родів Середзем’я, і протягом багатьох людських поколінь зберігав пам’ять про все прекрасне. Дім Елронда був прихистком для стомлених і пригноблених, скарбницею добрих порад та мудрих знань. У тім домі знайшли пристановище Спадкоємці Ісілдура, з дитинства й до старості — тому що доводилися кревними родичами самому Елрондові й тому що мудрість підказувала йому, що одному вихідцеві з їхнього роду відведено величну роль в останніх діяннях тієї Епохи. І коли дні дунедайнів пригасли й вони стали кочовим народом, то до настання слушного часу уламки Еленділового меча було передано на зберігання Елрондові.
Імладріс був головним поселенням Високих ельфів в Еріадорі, та в Сірих Гаванях Ліндону також мешкав позосталий народ Ґіл-ґалада Ельфокороля. Часом декотрі його представники забредали в Еріадор, але головно жили біля морських узбереж, будуючи та доглядаючи ельфійські човни, в яких ті з Первородних, кого стомив світ, відпливали до найдальшого Заходу. Володарем Гаваней був Кірдан, могутній серед Мудрих.
Мудрі ніколи не зронили жодного відвертого слова про Три Перстені, що їх ельфи зберегли чистими, і лише кілька елдарів знало, де їх переховують. І все ж після падіння Саурона вплив їхній постійно відчували: там, де були Перстені, оселялися веселощі, а печалі часоплину не позначалися на довколишньому світі. Тому ще до завершення Третьої Епохи ельфи збагнули, що Сапфіровий Перстень перебуває у прекрасній долині Рівенділ в Елронда, над чиїм домом зорі сяяли найясніше; а от Адамантовий Перстень був у Краю Лоріен, де мешкала Володарка Ґаладріель. Вона була королевою лісових ельфів і дружиною Келеборна з Доріату, але сама походила з нолдорів і пам’ятала Час до часів у Валінорі, тож була наймогутнішою та найпрекраснішою з усіх ельфів, котрі залишились у Середзем’ї. Проте Червоний Перстень зоставався втаємниченим аж до кінця, й ніхто, крім Елронда, Ґаладріель і Кірдана, не знав, кому його вручили.
Тож і вийшло так, що у двох доменах блаженство та краса ельфів так і не змаліли до кінця Епохи: в Імладрісі й у Лотлоріені, прихованому між Келебрантом і Андуіном, де дерева розквітали золотим цвітом і куди ніколи не наважувалися заходити орки чи лихі почвари. Та серед ельфів лунало багато голосів, які передрікали таке: якщо Сауронові судилося повернутися, то він або сам знайде зниклий Правлячий Перстень, або — в найкращому разі — його вороги розшукають коштовність і знищать її. Та в обох випадках сили Трьох мусили тоді зрадити їх, а все, що тривало завдяки їм, — змарніти, а отже, ельфи відійдуть у сутінь і почнеться Правління Людей.
Так воно згодом і сталося насправді: Єдиний, і Сім, і Дев’ять Перстенів було знищено, а Три відійшли у вічність, і з ними закінчилася Третя Епоха, і Сказання про елдарів Середзем’я добігли до завершення. То були Роки Вгасання, під час яких останнє цвітіння ельфів на сході від Моря змінилося зимою. У ту пору Поближніми Землями все ще походжали нолдори — наймогутніші та напрекрасніші з дітей світу, і смертні вуха продовжували дослухатися до їхніх мов. На землі в той час іще існувало чимало прегарного та дивовижного і чимало лихого та жахливого: були орки, і тролі, й дракони, й люті тварюки, й чудернацькі лісові створіння, давні та мудрі, чиї наймення забуто; у глибинах гір і далі трудилися гноми, терпляче майструючи з каменю та металу творіння, що їм і зараз немає рівних. Але надходила пора Правління Людей і все змінювалось, аж нарешті у Морок-лісі знову повстав Темний Володар.
Колись давно той ліс називався Великим Зеленоліссям, просторі його чертоги та проходи були пристановищем для багатьох звірів і дзвінкоголосих пташок; там, попід дубами та буками, простягалося володіння Короля Трандуіла. Проте через багато років, коли минула майже третина тієї епохи світу, з півдня на ліс поволі наповзла темрява і на тінистих галявинах оселився страх; туди прибилися люті хижі тварюки й жорстокі та лихі почвари заклали свої пастки.
Тоді назву лісу змінили і почали йменувати його Морок-лісом, адже там запали глибокі сутінки, і мало хто наважувався ходити там деінде, крім півночі, де народ Трандуіла досі тримав зло під пильним контролем. Звідки воно прийшло, мало хто міг сказати, і минуло багато часу, перш ніж навіть Мудрі спромоглися визначити це. То виявилася тінь Саурона — знак його повернення. Бо, вибравшись із пустищ Сходу, він оселився на півдні лісу, поволі виріс і знову воплотився; він замешкав у темному пагорбі, творячи там свої чари, й усі створіння боялися Чаклуна з Дол-Ґулдуру, та все ж попервах не усвідомлювали всього розмаху небезпеки.
Щойно на Морок-ліс лягли перші тіні, на заході Середзем’я з’явились істари, котрих люди назвали чарівниками. У ту пору ніхто, крім Кірдана з Гаваней, не знав, звідкіля вони, й тільки Елрондові та Ґаладріель він відкрив, що чарівники прибули з-за Моря. Та згодом ельфи казали, наче істари — то посланці, котрих Володарі Заходу вирядили змагатися з владою Саурона, якщо він з’явиться знову, і спонукати ельфів, людей та інших живих істот доброї волі до звитяжних учинків. Чарівники прибули в подобах людей, могутніх старців, котрі з роками ледве чи змінювались і старіли повільно, хоча на них і лягало багато турбот; вони володіли неймовірною мудрістю і багатьма чудесними вміннями розуму й рук. Тривалий час істари мандрували всюди між ельфів і людей, спілкувалися також зі звірями та птахами; і народи Середзем’я називали їх різними іменами, бо своїх справжніх імен ті не розкривали. Головними серед них були ті, котрих ельфи звали Мітрандіром і Куруніром, а люди на Півночі — Ґандалфом і Саруманом. З-поміж них Курунір був найстаршим і прийшов першим, а за ним прибули Мітрандір і Радаґаст, а також інші істари, котрі подалися на схід Середзем’я і не потрапили до цих оповідей. Радаґаста вважали другом усіх звірів і птахів; Курунір переважно спілкувався з людьми, був
