Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Далінар кивнув.
— Що довше тягнеться ця війна, то привільніше почуваються великі князі. Вони вже починають ставити запитання. Навіщо оплачувати Душезаклинання за високими тарифами воєнного часу? Чому б не переселити сюди селян і не почати вирощувати власні запаси провізії?
— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — сказала Тешав, коли вони огинали черговий горб на схилі. Її секретарка йшла позаду, несучи в портфелі кілька ґросбухів, прикріплених до дощечок для письма. — Але чи розумно перешкоджати цьому? Альтернативне джерело постачання могло би виявитися корисним як резерв.
— Торговці вже забезпечують нас резервами, — відповів Далінар, — і в цьому полягає одна з причин, чому я не витурив їх геть. Я би не відмовився від ще однієї ресурсної бази, але Душезаклиначі — наша єдина управа на великих князів. Вони присягнули на вірність Ґавіларові, але не поспішають поширювати її і на його спадкоємця, — Далінар примружив очі. — Це життєво важливий момент, Тешав. Ви читали літописи, які я вам порадив?
— Так, Ваша Ясновельможносте.
— Тоді ви розумієте. Найвразливіший період в історії королівства наступає впродовж життя нащадка його засновника. Під час правління людини на кшталт Ґавілара підданці зберігають йому вірність із поваги до нього. А при зміні поколінь вони починають сприймати себе як частину королівства, монолітну силу, що освячена традицією. Але правління першого наступника… ось де криється небезпека. Ґавілара, який зцементовував усіх і вся, більше немає, а традиція алетійського самодержавства ще не склалася. Тож ми повинні протриматися достатньо довго, щоби великі князі почали сприймати себе як частину масштабнішого цілого.
— Так, Ваша Ясновельможносте.
Ця жінка нічого не розпитувала. Як і більшість його офіцерів, Тешав була глибоко віддана йому. Вони не допитувалися, чому для нього було так важливо, щоби десять князівств усвідомлювали себе єдиною нацією. Напевно, гадали, що це через Ґавілара. Так, братова мрія про об’єднаний Алеткар і справді була однією з причин, але існувала й інша.
Гряде Вічновій. Справжня руйнація. Ніч скорбот.
Він притлумив дрож. Видіння аж ніяк не провіщали, ніби в нього в запасі є безліч часу.
— Підготуйте чорновий варіант послання від імені короля, — сказав Далінар, — згідно з яким тарифи за користування Душезаклиначами знижуються для тих, хто вчасно здійснював проплату. Це повинно змусити боржників ворушитися. Передайте його писаркам Елгокара, і нехай розтлумачать йому, про що йдеться. Сподіваюся, він погодиться з необхідністю такого кроку.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — мовила Тешав. — Насмілюся зауважити, що я була дуже здивована, коли ви запропонували мені ознайомитися з тими хроніками. Раніше такі речі не входили до сфери ваших інтересів.
— Останнім часом я роблю багато чого такого, що не входить до сфери моїх інтересів чи обдарувань, — відказав Далінар, скривившись. — Але брак моїх здібностей не змінює потреб королівства. Ви зібрали донесення про рівень бандитизму на підконтрольній території?
— Так, Ваша Ясновельможносте, — вона зам’ялася. — Його показники вселяють неабияку тривогу.
— Повідомте свого чоловіка, що я передаю під його командування Четвертий батальйон. Я хочу, щоби спільними зусиллями ви розробили більш ефективну систему патрулювання Нічийних пагорбів. Допоки алетійська корона зберігає тут свою присутність, я не бажаю, щоби ця земля була краєм беззаконня.
— Так, Ваша Світлосте, — відповіла Тешав із ваганням у голосі. — Та чи свідомі ви того, що таким чином виділяєте на патрулювання два батальйони у повному складі?
— Так, — підтвердив Далінар. Він просив допомоги в інших великих князів. Їхня реакція варіювала від потрясіння до сміху. Проте жоден не дав навіть одного солдата.
— І це на додачу до батальйону, який ви відвели для підтримання порядку на території між військовими таборами та прилеглими торжищами маркітантів, — додала Тешав. — Загалом це більше чверті наявних тут експедиційних сил, Ваша Ясновельможносте.
— Мої накази залишаються в силі, Тешав, — сказав він. — Прослідкуйте за їхнім виконанням. Але спершу мені треба обміркувати з вами ще дещо — це стосується бухгалтерських книг. Ідіть уперед і зачекайте на нас у канцелярії.
Та шанобливо кивнула.
— Як накажете, Ваша Ясновельможносте.
І пішла, супроводжувана помічницею.
До Далінара підступив Ренарін.
— Їй це не сподобалося, батьку.
— Вона хоче, щоби її чоловік воював, — промовив той. — Усі вони сподіваються, що я здобуду тут іще одного Сколкозбройця, а тоді подарую їм.
У паршенді вони були. Небагато, але й один-єдиний був у дивовижу. Ніхто не міг пояснити, де вони їх узяли. Далінар захопив паршендійського Сколкозбройця та Збрую до нього ще у перший рік кампанії. Він віддав їх Елгокарові, щоби той нагородив ними воїна, який, на його думку, виявиться найкориснішим для Алеткару та зробить найбільший внесок у перемогу.
Далінар повернув убік і ввійшов безпосередньо до палацу. Вартові на вході віддали честь йому та Ренаріну. Юнак дивився прямо перед собою і ні на що не звертав уваги. Дехто вважав його беземоційним, але Далінар розумів, що Ренарінова голова просто зайнята іншим.
— Я все збирався поговорити з тобою, сину, — сказав Далінар. — Про те полювання минулого тижня.
Хлопець закліпав очима й присоромлено потупив погляд, а кутики його вуст розтяглись у гримасі. Ні, у нього були почуття. Просто він не виказував їх так часто, як інші.
— Ти ж розумієш, що тобі не слід було кидатися в бій у такий спосіб, — суворо мовив Далінар. — Той прірводемон міг убити тебе.
— А як би вчинив ти, батьку, коли небезпека нависла б наді мною?
— Я докоряю тобі не за брак відваги, а за брак мудрості. А якби з тобою стався один із твоїх нападів?
— Тоді, напевно, той монстр змів би мене з плато, — з гіркотою відказав Ренарін, — і всім вам більше не довелося би гаяти на мене час.
— Не смій такого говорити! Навіть жартома.
— А хто жартує? Батьку, я не можу битися.
— Іти у бій — це не єдина путня справа, яку може робити людина.
Подвижники завжди на цьому наголошували. Так, найвищим Покликанням для кожного було посмертно долучитися до битви за відвоювання Ідилічних палаців, але Всемогутньому