Відродження - Стівен Кінг

— Колтона Берпо. Я читав цю книжку. Він там розказує про конячку, на якій може їздити тільки Ісус.

— Смійтеся, скільки хочете, — знизав плечима Брейзвейт. — Бачить Господь, з цієї розповіді сміятися легко… але Берпо також зустрів там свою ненароджену сестричку, яку мама скинула і про яку він нічого не знав. Це достовірна інформація. Як і всі ті вбивства-суїциди.

— Багато вбивств-суїцидів, а Колтон зустрів тільки одну сестру. Різниця квантитативна. Курсів статистики я не слухав, але про це знаю.

— Я радо висловлю припущення, що хлопчикове видіння загробного життя було несправжнім, бо це підтримує мою тезу про те, що і ваше видіння: сіре місто, мурахоподібні створіння, небо з чорного паперу, — аналогічним чином було несправжнім. Ви ж розумієте, до чого я веду, правда?

— Так. І я з превеликою радістю на це повівся б.

Звісно, повівся б. Як і будь-хто. Бо кожен чоловік і кожна жінка колись помре, і думка про перехід до того місця, яке я бачив, не просто затьмарювала моє життя — з нею життя здавалося порожнім та неважливим. Ні, не лише моє життя — життя кожного. Тому я чіпляюся за одну думку. Це моя мантра, те перше, що я кажу собі, прокинувшись вранці, і те, з чим засинаю вночі.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

І часом мені майже вдається в це повірити… але є причини, чому вдається не до кінця.

Є знаки.

* * * * *

Перед тим як повернутися в Недерленд (де на мене чекала звістка про те, що Г’ю скоїв самогубство, перед тим замордувавши матір Брі), я з’їздив до родинного дому в Гарлоу. На те були дві причини. Тіло Джейкобза колись мали знайти, а відтак до мене могли звернутися з поліції з запитанням, де саме в штаті Мен я перебував і з якою метою. Це здавалося важливим (хоча, зрештою, ніхто зі мною так і не зв’язався), але було щось іще важливіше: мені потрібен був затишок рідного дому та люди, які мене любили.

Але не судилося.

Правда ж, ви пам’ятаєте Кару-Лін? Мою двоюрідну онуку? Ту, яку я колисав на руках у День праці 2013-го, аж поки вона не заснула міцно в мене на плечі? Ту, яка простягала до мене рученята, щоразу, коли я підходив ближче? Коли я зайшов у будинок, у якому виріс, Кара-Лін сиділа між матір’ю та батьком на старомодному стільці з високою спинкою, на якому, може, колись сидів я сам. Та побачивши мене, дівчинка щодуху закричала і стала кидатися з боку в бік, та так несамовито, що мало не впала на підлогу (і була б упала, якби тато її не підхопив). Вона сховала личко в нього на грудях, та кричати не перестала. Замовкла тільки тоді, коли її дід Террі вивів мене на ґанок.

— Що це, в біса, з нею зчинилося? — напівжартома поцікавився він. — Минулого разу, коли ти нас навідував, вона в тебе з рук не злазила.

— Не знаю, — відповів я. Хоча, звісно, знав. Я сподівався побути з ними день-два, насмоктатися нормальності, так, як вампіри цмулять кров, але цьому не судилося статися. Не знаю достеменно, що Кара-Лін у мені відчула, проте бачити страшний переляк на її крихітному личку я не хотів більше ніколи.

Я сказав Террі, що просто заїхав привітатися, навіть на вечерю зостатися не зможу, бо треба спішити в Портленд на літак. Я був у Портленді, на «чорновому» записі гурту, про який мені розповів Норм Ірвін. Він вважав, що в них є потенціал стати відомими на всю країну.

— І що, таки є? — спитав Террі.

— Нє. Явна туфта. — Я професійним поглядом глянув на наручний годинник.

— Та не спіши ти на той літак. На інший сядеш. Заходь, братику, повечеряєш із сім’єю. Кара-Лін заспокоїться.

Я так не думав.

Я збрехав Террі, що в мене у «Вовчій пащі» записи, на яких я просто зобов’язаний бути. Сказав, що наступного разу — неодмінно. А коли він розкрив мені братні обійми, обійняв його у відповідь міцно-преміцно, розуміючи, що, ймовірно, більше ніколи його не побачу. Тоді я ще гадки не мав про всі вбивства та самогубства, але знав, що ношу в собі щось отруйне і це «щось» супроводжуватиме мене до кінця життя. А менш за все на світі мені хотілося заразити людей, яких я любив.

Дорогою назад до взятої напрокат машини я спинився і глянув на ґрунтову смугу, що з’єднувала газон перед будинком із Методист-роуд. Саму дорогу вже сто років як заасфальтували, та той шматок землі був достоту таким самим, як і тоді, коли я грався там солдатиками, що їх подарувала мені на шостий день народження сестра. Я бавився з ними, стоячи навколішки на землі, одного дня восени 1962-го, коли наді мною нависла тінь.

І та тінь досі висить.

* * * * *

— А самі ви кого-небудь убили?

Це запитання Ед Брейзвейт ставив мені декілька разів. Здається, у літературі цей прийом називають «повтором для підсилення думки». Я завжди всміхаюся і відповідаю заперечно. Так, я випустив чотири кулі в тіло сердешної Мері Фей, але на той час вона була вже мертва, а Чарльз Джейкобз помер від останнього інсульту. Це могло статись як не того дня, то іншого, і, мабуть, ще до кінця року.

— І суїциду ви теж явно не скоїли, — веде далі Ед, і собі всміхаючись. — Звісно, якщо ви мені не ввижаєтеся.

— Не ввижаюся.

— А потяг до нього відчуваєте?

— Ні.

— Навіть на рівні теоретичної можливості? Наприклад, о тій глухій нічній порі, коли не можете заснути?

— Ні.

Моє нинішнє життя навіть близько не можна назвати щасливим, однак антидепресанти зробили своє діло — я відчуваю під ногами ґрунт. Самогубства в моїх планах нема. І знаючи, що може настати після смерті, я хочу прожити якнайдовше. Є ще одна річ. Я вважаю (слушно це чи ні), що мушу багато спокутувати. Тому досі намагаюся бути татком-добродійником. Я готую для бездомних у їдальні притулку «Харбор-хаус» на Аупупу-стрит. Два дні на тиждень працюю волонтером у «Ґудвілі»[180] на Кеолу-драйв, що поряд із пекарнею «Гавайська казарка». А мертвий — ти нічого не спокутуєш.

— Скажіть мені, Джеймі. Чому ви — той особливий лемінг, що не відчуває непереборної потреби стрибнути з кручі? Чому у вас імунітет?

Я лише всміхаюся і плечима знизую. Я