Відродження - Стівен Кінг

Я розповів доктору Брейзвейту все, що ви прочитали на цих сторінках. Нічого не приховуючи. Звісно, він мені не надто повірив — а хто при своєму розумі повірив би? — але яке ж це полегшення, виговоритися! А дещо в цій історії змусило його замислитися, бо це можна перевірити. Пастор Денні, наприклад. Навіть тепер пошук цього імені в «Гуглі» видасть майже мільйон результатів. Самі спробуйте, якщо мені не вірите. Були його зцілення істинними чи ні, залишається темою для суперечок, але те саме можна сказати й про Івана-Павла ІІ, який нібито зцілив французьку черницю від хвороби Паркінсона ще за життя, а жінку з Коста-Рики від аневризми — через шість років після своєї смерті. (Нічогенький такий фокус!) Те, що сталося з багатьма зціленими Чарлі, що вони заподіяли собі та іншим, — теж радше доконаний факт, ніж вигадки. Ед Брейзвейт вважає, що я вплів ці факти у свою оповідь, щоб додати їй правдоподібності. Так він мені, власне, і сказав наприкінці минулого року, коли процитував Юнґа: «Найцікавіші співрозмовники світу — у психіатричних лікарнях».

Але я не в психіатричній лікарні. Коли сеанс у Центрі Мартіна закінчується, я вільно повертаюсь у своє тихе, залите сонцем помешкання. І за це я вдячний. А ще вдячний за те, що досі живий. Багатьом зціленим Пастором Денні пощастило менше. У проміжку між літом 2014-го та осінню 2015-го вони накладали на себе руки десятками (а то й сотнями — напевне сказати важко). Я ніяк не можу позбутися тієї уявної картини: як вони приходять до тями в тому іншому світі й бачать, що йдуть голі під волаючими зірками, а їх поганяють лячні солдати-мурахи. І я дуже радий, що я не серед них. Я думаю, що вдячність за життя, байдуже, з якої причини, свідчить про те, що людина спромоглася втримати в собі ядро здорового глузду. А те, що частка моєї нормальності пішла за водою — ампутована, ніби рука чи нога, після того, що я бачив у кімнаті покійної Мері Фей, — це факт, із яким я привчився жити.

І упродовж п’ятдесяти хвилин щовівторка і щочетверга, між другою та другою п’ятдесят, я говорю.

І говорю багато.

* * * * *

Наступного після грози ранку я прокинувся на канапі у вестибюлі курортного готелю. Боліло обличчя, сечовий міхур загрожував от-от луснути, але я не мав ні найменшого бажання спорожняти його в туалеті навпроти ресторану. Там були дзеркала, а я навіть випадково і краєм ока не хотів побачити своє відображення.

Я вийшов помочитися надвір і побачив один із курортних гольф-мобілів, що врізався був у східці ґанку та так тепер і стояв. На сидінні й примітивній панелі приладів виднілася кров. Опустивши погляд на свою сорочку, я теж побачив кров. Витер набряклого носа, і до пальця прилип пластівець бурякового кольору. Отож, я їхав на гольф-мобілі, врізався в східці й розквасив собі носа, хоча нічого такого пригадати не міг.

Сказати, що мені не хотілося повертатися в котедж поблизу Вершини неба, означало нічого не сказати. Одначе я мусив. Найлегше було сісти в гольф-мобіль. Їхати на ньому стежиною через ліс виявилося непросто, і за кожним разом, коли я мусив спинятися й відкидати з дороги поламане гілляччя, просуватися далі ставало все тяжче. Немилосердно болів ніс, а в голові бухкало від напруження.

Двері досі були відчинені. Я припаркувався, виліз із машинки, та спершу не міг і кроку ступити, тільки стояв і тер свого сердешного носа, поки з нього знову не почала сочитися кров. День був сонячний, чудовий, усю спеку й вологість забрала з собою буря, але кімната за тими відчиненими дверима, мов печера, потопала в тінях.

«Нема чого боятися, — сказав я собі. — Нічого не станеться. Усе скінчено».

А що, як ні? Ану ж як щось досі відбувалося?

Що, як вона досі чекала на мене, жадаючи дотягтися тією своєю лапою з обличчями замість кігтів?

Я примусив себе зійти сходами, крок за кроком, по одній сходинці. А коли в лісі за моєю спиною хрипко прокаркав ворон, я мимоволі зіщулився, скрикнув і затулив руками голову. Не дременув я звідти лише тому, що розумів: якщо не побачу, що там, то смертна кімната Мері Фей стане кошмаром, який переслідуватиме мене до кінця життя.

Пульсуючого чудовиська з одним оком там не було. Джейкобзова пацієнтка Омега лежала там само, де я бачив її востаннє. У нічній сорочці темніли дві дірки від кулі, та ще дві — у ковдрі, що вкривала стегна. Рот був роззявлений. Та попри те, що від жахливої чорної лапи не лишилося й сліду, я навіть не намагався переконувати себе, що все це мені привиділося. Бо ж точно знав, що це не так.

Металева стрічка, тьмяна й темна тепер, досі оповивала її лоб.

А от положення Джейкобза змінилося. Він уже не лежав на боці з підібганими коліньми біля ліжка, а сидів, прихилившись спиною до бюро на іншому боці кімнати. Спершу я подумав, що він тоді помер не одразу. Від переляку з ним стався ще один інсульт, але до смерті призвів не одразу. Він прийшов до тями, спромігся проповзти до бюро, а вже там помер.

Це могло бути правдою — якби не револьвер у нього в руці.

Довго я витріщався на той револьвер. Морщив лоба, намагався пригадати. Та так тоді й не зміг, а пропозицію Еда Брейзвейта загіпнотизувати мене й відновити заблоковані спогади відхилив. Почасти тому, що боюся того, що гіпноз може витягти з темних закапелків мого розуму. Та насамперед тому, що знаю, як це могло статися.

Я відвернувся од тіла Чарлі (маска жаху навіки закарбувалася в нього на обличчі), щоб глянути на Мері Фей. Із револьвера я вистрелив п’ять разів, цього я був певен, але в її тіло втрапили тільки чотири кулі. Одна полетіла невідь-куди, що й не дивно, якщо зважати на мій тодішній стан. Однак, підвівши погляд на стіну, я побачив там дві дірки від куль.

Невже я поїхав назад у готель, а тоді повернувся сюди напередодні ввечері? Такої можливості я не відкидав, але сумнівався, що міг наважитися на таке, хай навіть у стані потьмарення. Ні, все це я провернув перед тим, як поїхав. А тоді вже повернувся, розбив гольф-мобіль, насилу зіп’явся сходами й заснув у вестибюлі.

Чарлі не тягнув своє тіло через усю кімнату. За нього це зробив я. Я всадовив його так, щоб він