Відродження - Стівен Кінг

Я хотів накрити обличчя Мері Фей, але краще було залишити все без змін. А понад усе мені хотілося втекти з тієї присмеркової кімнати. Та проте я ще ненадовго затримався. Опустився навколішки біля свого давнього «п’ятого персонажа» й торкнувся його тонкого зап’ястка.

— Чарлі, слід було тобі спинитися, — промовив я. — Ти повинен був спинитися вже давно.

Та чи міг він це зробити? Найпростіше було б сказати «так», бо це дозволило б мені перекласти вину на нього. Та тільки сам я був не менш винний, бо теж не зупинився. Цікавість — жахлива річ. Проте людська.

Така людська.

* * * * *

— Мене там взагалі не було, — розповідав я доктору Брейзвейту. — Так я вирішив. І лише одна людина у світі могла засвідчити, що я там був.

— Медсестра, — кивнув Ед. — Дженні Ноултон.

— Я подумав, що в неї не буде іншого вибору, крім як виручити мене. Ми мусили допомогти одне одному, а отже, сказати, що ми поїхали з «Козячої гори» разом, коли Джейкобз став несамовито наполягати на тому, щоб вона вимкнула життєзабезпечення Мері Фей. Я був упевнений, що Дженні на це пристане, хоча б заради того, аби я мовчав про її участь у цій історії. Номера її мобільного я не мав, але знав, що у Джейкобза він мусить бути. Його телефонна книжка лежала в люксі Купера, а в ній знайшовся і номер Дженні. Я подзвонив і потрапив на автовідповідач. Попросив її передзвонити мені. Номер Астрід теж був у його книжці, тож наступною я набрав її.

— І там теж був автовідповідач.

— Так. — Я затулив обличчя долонями. Дні, коли Астрід відповідала на дзвінки, у минулому. — Саме так.

* * * * *

А сталося от що. Дженні поїхала на гольф-мобілі до готелю; Дженні сіла у свій «субару»; Дженні без зупинок мчала до острова Маунт-Дезерт. Єдине, чого вона хотіла, — опинитися в затишку рідної домівки. А отже, біля Астрід. І Астрід її чекала. Їхні тіла знайшли в будинку одразу біля вхідних дверей. Напевно, Астрід встромила різницького ножа в горло своїй партнерці, коли та зайшла. А потім ним же перерізала собі на зап’ястях вени. Перетяла їх хрест-навхрест, хоч цю техніку й не рекомендують… однак лезо дістало до кісток. Я уявляю, як вони лежали там, у калюжах підсохлої крові, і спочатку в сумочці Дженні задзвонив телефон, а потім у Астрід — на стільниці в кухні під тримачем для ножів. Я не хочу цього уявляти, але зарадити собі нічим не можу.

* * * * *

Не всі зцілені Джейкобзом понакладали на себе руки, але упродовж наступних двох років багато хто з них таки це зробив. Не всі вони позабирали з собою тих, кого любили, але понад п’ятдесят таких було. Про це я знаю зі свого розслідування, у деталі якого втаємничив і Еда Брейзвейта. Йому більше до вподоби списувати це на випадковість. Але виходить не дуже добре, хоча він охоче піддає сумніву той висновок, який я зробив із цього параду божевілля, суїциду та вбивств. Мати вимагає жертв.

У Патриції Фармінґдейл, жінки, що засипала собі очі сіллю, зір відновився рівно настільки, щоб вона серед ночі прокралася в спальню до свого літнього батька й задушила його в ліжку подушкою, а потім прострелила собі голову з чоловікового «рюгера». Еміль Кляйн, пожирач землі, застрелив дружину й сина, потім пішов у гараж, полив себе бензином з газонокосарки і запалив сірника. Еліс Адамс, зцілена від раку на наметовому служінні в Клівленді, зайшла в міні-маркет із AR-16, гвинтівкою свого хлопця, і випустила чергу, вбивши трьох випадкових людей. А коли обойма вже була порожня, жінка витягла з кишені короткоствольний револьвер тридцять восьмого калібру і вистрелила собі в піднебіння. Марґарет Тремейн, одна зі зцілених Пастором Денні в Сан-Дієґо (хвороба Крона), скинула свого сина-немовля з балкона й викинулася слідом за ним. Свідки кажуть, падала вона без жодного звуку.

А ще був Ел Стемпер. Напевно, ви про нього чули. Заголовки статей у таблоїдах, що продаються на касі в супермаркетах, волали так голосно, що ви просто не могли цього пропустити. Він запросив обох своїх екс-дружин на вечерю, але одна з них (здається, друга) потрапила в затор і, на щастя для себе, приїхала пізніше. Коли вона зайшла у відчинені двері будинку Стемпера у Вестчестері, то побачила дружину-номер-один, прив’язану до стільця перед столом у їдальні й з проломленим черепом. Сам колишній фронтмен гурту «Во-Лайтс» вигулькнув із кухні, вимахуючи бейсбольною биткою, до якої прилипли залишки крові й волосся. Дружина-номер-два з криками вибігла з будинку, а Стемпер припустив за нею. На середині вулиці з житловими будинками він гепнувся на тротуар і віддав кінці від серцевого нападу. От це не дивина, як на такого важковаговика.

Я, напевно, розшукав не всіх постраждалих, яких накрила хвиля сліпого насильства, що, схоже, уже стала невід’ємною частиною буденного життя Америки, бо вони жили в різних куточках країни. Інших могла знайти Брі, але вона не стала б мені допомагати, навіть якби досі була незаміжня й жила в Колорадо. Брі-Донлін Г’юз нині не хоче мати зі мною нічого спільного, і я її повністю розумію.

Торік незадовго до Різдва Г’ю зателефонував матері Брі й попросив приїхати в офіс у великому домі. Сказав, що має для неї сюрприз. І, авжеж, він його мав. Він задушив свою колишню коханку шнуром від лампи, відніс її тіло в гараж і всадовив на пасажирське сидіння вінтажного «Лінкольна-Континенталь». Потім сів за кермо, запустив двигун, знайшов на радіо якийсь рок і надихався вихлопними газами.

Брі знає, що я їй обіцяв триматися подалі від Джейкобза… а ще Брі знає, що я збрехав.

* * * * *

— Припустімо, що все це правда, — сказав Ед Брейзвейт під час одного з наших нещодавніх сеансів.

— Як це сміливо з вашого боку.

Він усміхнувся, однак продовжив:

— Із цього не обов’язково виходить, що ваше видіння пекельного потойбіччя — істинне. Я знаю, що воно досі переслідує вас, Джеймі, однак згадайте про всіх людей, включно з Іваном Богословом з острова Патмос, автора Об’явлення, якому були видіння раю та пекла. Старі чоловіки… старі жінки… навіть малі діти стверджують,