Відродження - Стівен Кінг

дихав. Його віддих тхнув старістю й неміччю. Мені подумалося, що ще кілька місяців — і він би особисто дослідив те, що чекало на іншому боці дверей. Але, звісно ж, йому не цього було треба. В осерді кожної усталеної релігії лежить священна таємниця, що живить віру та стимулює відданість, яка межує з мучеництвом. Чи хотів він взнати, що лежить за дверима смерті? Так. Та чого йому хотілося ще дужче (я всім серцем своїм у це вірю), то це порушити ту таємницю. Витягти її на світло й піднести догори з вереском: «Ось воно! Ось заради чого були всі ваші хрестові походи та вбивства в ім’я Господа Бога! Ось воно! І як вам це подобається?»

— Волосся… підніми їй волосся. — Джейкобз осудливо повернувся до жінки, що зіщулилася від страху в кутку. — А щоб тобі, я ж казав обрізати!

Дженні не відповіла.

Я підняв волосся Мері Фей. М’яке й важке, наче відріз шовку. І я зрозумів, чому Дженні його не обстригла. Просто не наважилася.

Джейкобз опустив тонку смужку металу на лоб померлої так, щоб вона щільно облягла скроні.

— Отак, — мовив він і випростався.

Я обережно поклав голову мертвої назад на подушку, і коли дивився на ті темні вії, що ледь торкалися щік, виникла втішна думка: нічого не вийде. Зцілювати — це одне, а повернути до життя жінку, яка померла чверть… ні, вже майже півгодини тому, — геть інше. То було щось неможливе. І навіть якщо розряд блискавки, вжаривши мільйонами вольтів, якось і подіє — наприклад, пальці в мертвої смикнуться чи голова повернеться, це означатиме не більше, ніж, наприклад, посмикування лапи в дохлої жаби, коли її б’ють струмом з гальванічного елемента. Чого Джейкобз сподівався досягти? Навіть якби за життя мозок у неї був цілковито здоровим, то тепер він уже розкладався в черепі. Смерть мозку остаточна й безповоротна, навіть мені це було відомо.

Я ступив крок назад.

— Чарлі, що тепер?

— Чекаємо. Недовго лишилося.

* * * * *

Коли лампа на тумбочці згасла вдруге, то за тридцять секунд уже не ожила, і я більше не чув гуркоту генератора крізь шум вітру. Оповивши голову Мері Фей металевою стрічкою, Джейкобз, здавалося, втратив до мертвої цікавість. Він стояв, зчепивши руки за спиною, мов капітан судна на мостику, і невідривним поглядом дивився у вікно. Крізь рясний дощ не видно було навіть тіні від залізної щогли, не те що її самої, але ми мали її побачити, коли влучить блискавка. Якщо влучить. Поки що жодна туди не вдарила. То, може, подумав я, Бог все-таки існує і Він не на боці Чарльза Джейкобза.

— А де пульт керування? — спитав я. — Де зв’язок з тією щоглою?

Він глянув на мене, як на кретина.

— Контролювати енергію, що стоїть за блискавкою, неможливо. Вона навіть титановий пульт спалить на попіл. Що ж до зв’язку… це ти, Джеймі. Невже ти й досі не здогадався, навіщо ти тут? Думаєш, я тебе покликав, щоб ти мені їсти готував?!

Щойно ці слова прозвучали, все стало на свої місця і я не міг зрозуміти, чому не додумався до цього раніше. Чому так довго до цього йшов. Увесь цей час таємна електрика була зі мною, як і з усіма тими людьми, яких зцілив Пастор Денні. Часом вона спала, як та хвороба, що довго ховалася в мозку Мері Фей. Часом прокидалася і змушувала тебе жерти землю, чи сипати сіль собі в очі, чи вішатися на власних штанях. Щоб одімкнути ті маленькі дверцята, потрібно було два ключі. Одним із них була Мері Фей.

Іншим — я.

— Чарлі, ти повинен це припинити.

— Припинити? Ти збожеволів?

«Ні, — подумав я. — Збожеволів у нас ти. А я прийшов до тями».

І сподівався, що не запізно.

— На тому боці щось чигає. Астрід назвала її Матір’ю. Я думаю, ти навряд чи хочеш із нею зустрітися, а сам я точно знаю, що не хочу.

Я нахилився, щоб зірвати металевий обруч, який оповив голову Мері Фей. І тут Джейкобз ведмежою хваткою вчепився в мене і відтягнув од ліжка. Руки в нього були худющі, я мав би легко від нього відкараскатися, але де там. Принаймні спочатку мені це не вдалося. Одержимість наділила його нелюдською силою.

Поки ми борюкалися в тій напівтемній кімнаті, якою блукали примари тіней, вітер зненацька влігся, і дощ став ущухати. У вікно я знову бачив щоглу й струмочки, що стікали по зморшках опуклого гранітного лоба, званого Вершиною неба.

«Слава Богу, — з полегкістю подумав я. — Гроза закінчується».

Я перестав із ним боротись саме тоді, коли вже майже відбився, і так згубив свій шанс покласти край мерзотному кошмару ще до того, як він почався. Гроза не скінчилася, вона просто набирала в легені повітря перед головним нападом. Знову налетів вітер, тепер уже з ураганною швидкістю, і за якусь частку секунди до того, як вдарила блискавиця, я встиг відчути те саме, що й того дня, коли вперше приїхав сюди з Астрід: волосся на всьому тілі стало сторч, а повітря в кімнаті неначе загусло й перетворилося на олію. І цього разу не клац, а ХРЯСЬ, прогриміло, мов постріл з малокаліберної зброї. Дженні заверещала від жаху.

З-поза хмар вистрілила нерівно обламана гілляка вогню й поцілила в залізну щоглу на Вершині неба, запаливши її синім вогнем. І миттю в моїй голові озвався вереском величезний хор голосів, і я збагнув, що то кричать усі ті люди, яких Чарльз Джейкобз зцілив за все своє життя, а ще ті, чиї знімки він робив камерою на виставах «Портрети блискавкою». І не лише ті, хто потерпав од залишкових явищ, — усі вони, тисячі людей. Якби той пронизливий вереск тривав ще хоч би десять секунд, я збожеволів би на місці. Та коли згас електричний вогонь, що вкрив усю щоглу, й залишилося тільки тьмяне вишнево-червоне світіння, наче витягли з вогнища залізний прут для таврування, затихли й ті болісні голоси.

Небом прокотився грім, і з новою силою ринув дощ, а йому вторував стукіт граду.

— Господи! — вереснула Дженні. — Господи, ви подивіться!

Обруч на голові в Мері Фей світився — яскравим пульсуючим світлом. Я бачив його не тільки очима. Воно сяяло й у надрах мого мозку, бо я був зв’язковим. Я був провідником. Світіння вже тьмяніло, коли в щоглу знову жахнула блискавка. Хор заволав. Смужка стала тепер не зеленою, а ясно-білою, надто сліпучою, щоб на неї дивитися. Я заплющив очі