Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

— Тобто, портали були постійно з’єднані?

— Так. Ми вирішили, що так безпечніше. Якби Послідовники перед своїм нападом застосували чари Заборони, ті з нас, хто наразі перебував у Норвіку, миттю втратили б свою силу. Але оскільки портал був відкритий, вони встигли б утекти.

— Ви сказали „якби“, — зауважила Маріка. — Отже, Послідовники вчинили інакше?

— Геть інакше. Як виявилося, вони не мали наміру пробиратися в Норвік і захоплювати тебе. Вони мали інший план… — Стоїчков зітхнув. — Боюсь, Маріко, замку твого батька більше не існує. Судячи з усього, він зруйнований. Ущент.

На цю звістку Маріка до болю закусила губу. Мимоволі на її очі навернулися сльози. За ці роки вона полюбила Норвік, прикипіла до нього душею, він став для неї другою домівкою. А тепер…

— Як це було? — запитала вона.

— Якраз тоді чергували ми з твоєю тіткою Зареною, — продовжив свою розповідь Анте Стоїчков. — І добре, що там були ми, а не хтось із молодих та запальних… ідеться не про Стена й Флавіана. Для засідки ми вирішили залучити підмогу, кожен з нас викликав одного молодого Конора, якому цілковито довіряв. Я — мого онука Яроша, Стеніслав — Міха Чірича, Зарена — свого сина Богдана… ну, і так далі. Добре, що жодного з них ми не поставили в чергування. У тій ситуації належало діяти швидко, злагоджено, без вагань, за лічені секунди прийняти вірне рішення і не гаяти часу на сумніви. Я не стверджую, що молоді на це не здатні. Можливо, люди, молодші від нас, зреаґували б на небезпеку швидше, проте їх могла занапастити зайва самовпевненість, небажання відступати без бою, не вчинивши ні найменшого опору. Коли ми відчули, що згори до нас стрімко наближається Смерть… Певна річ, — по його вустах ковзнула слабка усмішка, — не стара з косою. Ми просто почули в небі гудіння, яке дедалі посилювалося, наближаючись до замку. Згодом, слухаючи нашу розповідь, Аліса припустила, що це був летючий корабель — літак. Ваш батько погодився з нею.

— Мабуть, так і було, — мовила Маріка і, подумки зімітувавши гудіння літака, надіслала звуковий образ Стоїчкову.

— Атож, — кивнув він. — Дуже схоже. Тільки в тому звукові була загроза, він ніс смерть та руйнування. Гадаю, ми вловили думки людей, що керували тим кораблем, а вони думали про те, що мають знищити Норвік. Розбомбити, як висловилась Аліса. Відчуття небезпеки було таким сильним, що в нас з Зареною не виникло жодного сумніву щодо її реальності. Ми збагнули, що зараз замок буде зруйновано, стерто з землі, тому негайно втекли звідти. Я сказав „забираймося“, твоя тітка відповіла „так“, і ми відразу забралися. Погодься, Маріко, молоді б так не вчинили. Ти б і сама зачекала ще трохи, спробувала б з’ясувати ситуацію… Хоча ні, ти б не стала чекати, бо добре знаєш той світ, і це знання допомогло б тобі так само, як нам з Зареною — наш досвід і обачність. Залишатися не було сенсу, бо ми влаштували засідку не для оборони замку, а щоб узяти полонених. Проте Послідовники не збиралися навіть наближатись до Норвіка, вони просто хотіли знищити тебе, твого батька та Алісу і зруйнувати портали. Тебе б спонукало до негайної втечі знання про летючі кораблі та їхні бомби, а ми відразу ж утекли, поклавшись на передчуття. І це врятувало нам життя. Щойно я слідом за твоєю тіткою вибіг з порталу, в спину мені вдарила вибухова хвиля і збила мене з ніг. Наше щастя, що вже наступної миті з’єднання порталів було перервано, і решта наших відбулися лише дзвенінням у вухах. Ну й ще потріскалися шибки у вікнах.

— Де? — Роззирнувшись, Маріка переконалася, що всі вікна в кабінеті цілі. — У Флорешті я теж нічого не помітила.

— На той час ми вже пішли і звідси, і з Флорешті, — пояснив Стоїчков. — Поки переносили речі, то мій портал було з’єднано зі старим порталом Конора МакКоя, а Флавіанів — з твоїм новим. Проте засідку ми вирішили влаштувати в Жиховому замку, його портал розташовано у великому приміщенні, де дві дюжини людей могли вільно розміститися, не заважаючи одне одному. Тепер я розумію, що це був украй невдалий вибір. Якби вибухом пошкодило й Жихів портал, нам усім довелося б понад тиждень добиратися до найближчого.

— Тоді можете втішати себе думкою, — зауважила Маріка, — що не обрали для засідки Залу Дванадцяти.

Стоїчков коротко посміхнувся й похитав головою.

— Виходить, ти не все знаєш про Залу. Поблизу є резервний портал, просто він вимкнений. Його вмикають лише для того, щоб налаштувати на нового члена Ради, потім вимикають знову. Тож там ми були б убезпечені від пастки.

Відтак розмову довелося ненадовго перервати, бо до кабінету ввійшла оданадцятирічна Данка, найменша дочка Анте Стоїчкова; вона принесла для Маріки сніданок. Стоїчков познайомив дівчат і дозволив доньці трохи побалакати з Марікою. Як це часто трапляється, Данка, пізня дитина, була батьковою улюбленицею, і йому важко було опиратися її бажанням. А зараз вона хотіла спілкуватися з новою знайомою. Проте, коли Маріка поснідала, Стоїчков таки знайшов у собі сили, попри Данчині вередування, прогнати її з кабінету.

— Нестерпне дівчисько, — поскаржився він, зачинивши за нею двері. — Простісінько на голову сідає. І не знайду на неї ніякої ради. Швидше б подорослішала, щоб я віддав її заміж. Он у княжича Предрага старший син такого ж віку.

Маріка мимохіть усміхнулася, та вже наступної миті спохмурніла, знову подумавши про зруйнований Норвік, про знищені портали, про втрачений зв’язок зі світом МакКоїв… Для неї це був не лише світ пращурів, вона сама була часткою того світу й гостро відчувала цю втрату. Тепер можна було розраховувати тільки на Кейтову допомогу. Та якщо він відмовиться…

— От бачите, пане Стоїчков, — сумно мовила Маріка. — Я мала рацію. Ми з Алісою мусили поїхати з Норвіка ще тоді, коли дізналися про зникнення Кейта і Джейн.

Стоїчков зітхнув.

— Так, Маріко, ти