Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— У тебе буде досить часу для занять, коли ми досягнемо Палацу пророків.

Річарда як холодною водою облили. Він відчув наростаючий гнів. Гнів меча піднімався в ньому, вимагаючи виходу. Але Річард стримався:

— Як побажаєш.

Сестра Верна лягла на ковдру і щільніше загорнулася в плащ.

— Холодно. Розведи багаття.

Він не поспішаючи поклав в рот останній шматочок коржа, прожував його, проковтнув і тоді спокійно сказав:

— Я здивований убогістю твоїх знань в магії, сестра Верна. На світі є чарівне слово, здатне справді творити чудеса. Можливо, ти його навіть чула. Це слово — «будь ласка». — Річард піднявся на ноги. — Я не замерз. Якщо тобі потрібен вогнище, розводь його сама. А я збираюся стояти на сторожі. Я вже говорив, що нічого не приймаю на віру. Навіть якщо нас уб'ють сьогодні вночі, я встигну тебе попередити. — Він повернувся до неї спиною і, не чекаючи відповіді, пішов геть. По правді кажучи, йому встиг вже опротивіти її голос. Відійшовши подалі, Річард наткнувся на невеличке підвищення і сів там, щоб дивитися по сторонах. І думати.

Ніч видалася безхмарною. Місяць заливав землю м'яким сріблястим світлом.

Рівнина проглядалася чудово. Як не намагався він змусити себе думати про щось інше, думки його постійно поверталися до Келен.

Він змахнув з лиця сльози і, обхопивши руками коліна, спробував уявити собі, де зараз Келен і чим вона зайнята. Вирушила вона до Зедда? Тривожиться вона за нього, Річарда, настільки, щоб здійснити таку подорож?

Місяць неквапливо плив по небосхилу. Що ж тепер робити? Річард відчував себе втраченим. Перед його очима виникло лице Келен. Він воював би з усім світом, щоб побачити її посмішку, щоб повернути тепло її любові. Він уявив собі її зелені очі, її довге волосся. Її прекрасне волосся.

При цій думці Річард згадав про пасмо, яке Келен поклала йому в сумку. Він дістав його і почав розглядати в місячному світлі. Перетягнуте блакитною стрічкою, пасмо утворювало вісімку, і Річард мимоволі здригнувся: він знав, що вісімка, покладена на бік, є символом нескінченності.

Річард покрутив пасмо в пальцях. Келен дала його йому на пам'ять. Дала, бо знала: він її ніколи не побачить. Від цієї думки у Річарда перехопило подих.

Він щосили зціпив ейдж, так що рука затремтіла від зусилля.

Фізичний біль переплівся з болем душевним. Річард терпів цей біль, поки він не став нестерпним, а потім ще трохи, поки не запаморочилось свідомість і він ледве не зомлів.

Судорожно хапаючи ротом повітря, він повалився на землю. Біль вимела з голови всі думки. Лише через кілька хвилин він відновив здатність міркувати, але довго ще лежав на землі, поступово приходячи в себе.

Нарешті він знайшов в собі сили знову сісти і в цей момент виявив, що як і раніше тримає в руці перев'язаний стрічкою символ нескінченності. Дивлячись на нього в місячному світлі, Річард згадав, як сестра Верна назвала брехнею те, що він сказав бантакам. Брудною брехнею. Келен вимовила ті ж самі слова. Вона назвала «брудною брехнею» його любов до неї.

— Це не брехня, — прошепотів Річард. — Я готовий зробити заради тебе все, що завгодно, Келен.

Але цього виявилося недостатньо. Добровільно надіти на себе нашийник виявилося недостатнім. Він, Річард, виявився недостатньо хороший для неї.

Син чудовиська. Річард знав, що було потрібно Келен. Що їй дійсно було потрібно.

Їй потрібно було від нього позбавитися.

Їй потрібно було, щоб він надів на себе нашийник і забрався подалі. А вона одержала б свободу.

— Я зроблю для тебе все, що завгодно, Келен, — тихо повторив Річард.

Він встав і окинув поглядом пустельну рівнину. Далекий обрій тонув у густій?? темряві.

— Все, що завгодно. Навіть це. Ти вільна, любов моя.

Він розмахнувся і закинув пасмо в суху траву. Потім опустився на коліна і, притулившись лобом до холодної землі, заридав. Він плакав до тих пір, поки не скінчилися сльози, і корчився від болю, поки не усвідомив, що знову стискає в кулаці ейдж. Він відпустив його і піднявся на ноги.

Все скінчено. Річард відчував себе спустошеним. Він відчував себе мерцем.

Він повільно витягнув з піхов Меч Істини. В холодному повітрі пронісся чистий дзвін. Порожнеча в душі зникла, поступившись місцем магічному гніву. Річард дозволив йому поглинути себе цілком, без залишку. Груди його важко здіймалися, його переповнювало бажанню вбивати. Він повернувся туди, де лежала спляча сестра Верна. Він тихо йшов в ту сторону, поки не розрізнив в темряві людський силует. Річард був лісовим провідником і вмів пересуватися безшумно. Умів дуже добре.

Він не поспішав. Поспішати не потрібно. У нього достатньо часу. Він постарався заспокоїти дихання, щоб не робити навіть найменшого шуму. Він був цілком у владі нестримної люті, а думка про нашийник перетворювала бушуючий в ньому вогонь в пекельне полум'я.

Магічний гнів меча тік по нервах, немов розплавлений метал. Це почуття було добре знайоме Річарду, і він цілком віддався йому. Тепер його ніщо не зупинить. Тільки кров може наситити душу, яка несе смерть.

Його пальці побіліли від напруги. Його м'язи чекали тільки наказу діяти. Але їм не доведеться чекати довго. Магія Меча Істини веліла йому віддати цей наказ.

Чорною тінню Річард навис над сестрою Вірною. Лють стукала в скронях. Він провів мечем по лівому передпліччю, щоб меч відчув смак крові. Темна цівка пробігла по лезу. Річард знову обома руками стиснув руків'я.

Він відчував тяжкість металевого кільця у себе на шиї; лезо піднялося і блиснуло в місячному світлі.

Він подивився на сестру Верну, що лежала біля його ніг. Сестра згорнулася калачиком і уві сні дрібно тремтіла від холоду.

Річард стояв над нею, піднявши меч. Магічний гнів вимагав крові. Він зціпив зуби, Келен прогнала його. Тому що він — син чудовиська.

Ні.