Необхідні речі - Стівен Кінг

– І? – запитав Туз, переводячи погляд то на одного, то на іншого.

Він був радий, що вони знають, хто такий Дакі, а також радий, що вони вірять, що він не мав наміру їх обманювати, проте все одно переживав. Вони з ним поводяться наче з тупаком, а Туз Меррілл зовсім не тупак.

– І що? – запитав Майк Корсон. – Якби ти не був певний, що сам вибрав пакет, справа б не вигоріла, правда? Дакі – він наче чарівник, раз за разом влаштовує свої старі як срака картярські трюки. «Вибери карту, будь-яку». Чув таке, Туз-у-жопі-загруз?

Хоч зброя була в їхніх руках, Туз закипів.

– Не називай мене так.

– Ми будемо називати тебе так, як нам вдобно, – відказав Дейв. – Ти нам висиш вісімдесят п’ять кусків, і поки що єдине, що ми отримали як заставу за ті гроші, – це дохуя й трішки соди «Арм енд Гаммер», яка коштує десь півтора бакса. Ми тебе будемо Г’юбертом Джей Наєбаловим називати, якщо захочемо.

Вони з братом перезирнулися. Між ними відбулася безслівна комунікація. Дейв підвівся й постукав Зависокого Тіммі по плечу. Віддав йому свою гвинтівку. Тоді Дейв із Майком вийшли з фургона і стали біля купки сумаху на краю поля якогось фермера і гаряче про щось розмовляли. Туз не знав про що, але чітко розумів, що відбувається. Вони вирішують, що з ним робити.

Він сів на краю теплої підлоги, пітніючи як свинюка, в очікуванні, коли вони повернуться. Зависокий Тіммі розлігся в м’якому «капітанському» кріслі, яке звільнив Майк Корсон. Він тримав у руках націлену на Туза «ейч-енд-кей» і кивав головою. Ледь чутно з навушників до Туза долинали голоси Марвіна Ґея й Теммі Террелл. Марвін і Теммі, уже давно померлі, співали «Моя помилка».

Майк із Дейвом повернулися.

– Ми даємо тобі три місяці, щоб зі всім розібратися, – сказав Майк. Туз обім’як від полегшення. – Зараз нам гроші потрібніші, ніж здерти з тебе шкіру. І ще дещо.

– Нам треба йобнути Дакі Моріна, – сказав Дейв. – Його херня вже трохи затягнулася.

– Він нам усім псує репутацію, – сказав Майк.

– Ми думаємо, ти його знайдеш, – сказав Дейв. – Думаємо, він вирішить: якщо ти одного разу загруз, то завжди будеш Туз-у-жопі-загруз.

– Хочеш це якось прокоментувати, Загрузлий? – уточнив Майк.

Туз ніяк не хотів це прокоментувати. Він просто був радий від того, що побачить наступні вихідні.

– Перше листопада – крайній термін, – сказав Дейв. – Ти нам приносиш гроші до першого листопада, і тоді ми всі йдемо по голову Дакі. Якщо ні, ми перевіримо, скільки шматочків можна від тебе відрізати, перш ніж ти здасися й помреш.

8

Коли все стало серйозно, в Туза на руках було з десяток відібраних одиниць зброї крупного калібру, автоматичної та напівавтоматичної. Більшу частину випробного періоду він намагався перетворити цю зброю на готівку. Як тільки він це зробить, готівку можна перетворити на кокаїн. Нема кращого активу, ніж кокаїн, якщо треба зібрати велику суму швидко.

Але ринок зброї був тимчасово на кінських широтах. Він продав половину товару – жодного крупного ствола – і все. Протягом другого тижня вересня він знайшов потенційного клієнта в льюїстонському пабі «Солодка штучка». Клієнт усіма можливими способами натякав на те, що не проти купити принаймні шість або й десять одиниць автоматичної зброї, якщо зі стволами отримає також ім’я надійного постачальника амуніції. Тузові це було під силу, Летючі брати Корсони – найнадійніші постачальники амуніції, яких він знав.

Туз зайшов у мерзотну вбиральню, щоб занюхнути кілька доріжок перед тим, як домовитися про кінцеву угоду. Його переповнювала радість, те сяйво полегшення, яке терзало багатьох американських президентів. Він повірив, що бачить світло в кінці тунелю.

Туз поклав маленьке дзеркальце, яке носив у кишені сорочки, на бачок і саме насипав на нього кокаїн, коли з боку найближчого до кабінки пісуара почувся голос. Туз так і не дізнався, кому він належав, а знав лише, що його власник урятував його від п’ятнадцяти років у федеральній в’язниці.

– У мужика, з яким ти говориш, під сорочкою прослушка, – промовив голос, і коли Туз вийшов з туалету, то покинув будівлю через чорний хід.

9

Після такого майже промаху (йому не спадало на думку, що невидимий інформатор міг просто сказати це для жарту) Туза охопив химерний параліч. Він почав боятися робити будь-що, окрім як купувати собі трішки кокаїну час від часу для особистого вжитку. Він ще ніколи не був у такому тупиковому стані. Це йому не подобалося, проте він і не знав, що з цим діяти. Перше, що він щодня робив, – дивився на календар. Листопад ніби щосили наближався до нього.

А тоді одного ранку він прокинувся до світанку, а в голові дивним блакитним світлом сяяла одна думка: він мусить поїхати додому. Повернутися в Касл-Рок. Відповідь – там. Поїхати додому здавалося правильним рішенням… та й навіть якщо воно виявиться неправильним, зміна декорацій може вибити дивний газовий корок у голові.

У Мекенік-Фоллз він був просто Джоном Мерріллом, зеком, що живе в халупі з пластиком на вікнах і картоном на дверях. А в Касл-Року він завжди Туз Меррілл, людожер, персонаж кошмарів цілого покоління маленьких дітей. У Мекенік-Фоллз він бідна біла шваль з путівця, чоловік із тюнінгованим «доджем», але без гаража, в якому його можна було б тримати. У Касл-Року ж він, принаймні якийсь час, був ніби король.

Тож він повернувся, от він на місці, і що далі?

Туз не знав. Місто стало меншим, ницішим і безлюднішим, ніж він пригадував. Він припускав, що Пенґборн десь недалеко і невдовзі старий Білл Фуллертон подзвонить йому на трубу й розповість, хто повернувся. Тоді Пенґборн знайде Туза й запитає, що він тут робить. Запитає, чи є в Туза робота. Немає, і він навіть не може заявити, що повернувся, щоб відвідати свого дядька, бо Батя був у своїй лахмітні, коли та згоріла. Ну добре, Туз, скаже Пенґборн, тоді, може, заскочиш у свого воїна доріг і покотиш собі геть звідси?

І що він на це?

Туз не знав. Він знав лише, що те похмуро-блакитне сяйво, з яким він прокинувся, досі мерехтить десь усередині.

Він побачив, що місце, де раніше стояв «Емпоріум Ґалоріум», порожнє. Нічого, самі будяки, кілька обпалених цурпалків дощок і трохи придорожнього сміття. Бите скло відбивало сонячне проміння осколками такого разючого світла, що очі сльозилися. Там не було на що дивитися, проте Туз усе одно хотів подивитися. Він почав переходити дорогу. Майже дійшов до протилежного боку, коли краєм ока помітив десь здалеку, через два магазини, зелений навіс.

НЕОБХІДНІ РЕЧІ

було написано збоку навісу. Що ж це за назва для крамниці? Туз підійшов подивитися. Пізніше зможе обгледіти колишнє місце