Необхідні речі - Стівен Кінг

– Без сумніву, отче, – відповів Альберт. Він ще тримав зіжмакану записку в руці. Тепер поглянув на неї, і під моржовими вусами виникла маленька гиденька усмішка. – Без сумніву.

5

О десятій п’ятнадцять того ранку цифрове табло перед банком показало, що температура в Касл-Року – сімдесят сім градусів[90]. На дальньому боці Олов’яного моста незвично гаряче сонце створило яскраве мерехтіння, в місці, де шосе 117 з’являлося із-за горизонту й тягнулося до міста. Алан Пенґборн перебував у своєму кабінеті, переглядав звіти у справі вбивств Кобб-Джерзик і не бачив відображення сонця на металі й склі. Та навіть якби й бачив, це б його не надто зацікавило – врешті-решт, то просто над’їхав автомобіль. І все одно, брутально яскраве мерехтіння хрому й скла, що наближалося до моста на швидкості більш ніж сімдесят миль за годину, провіщало прибуття значної частини долі Алана Пенґборна… і цілого міста також.

На вітрині «Необхідних речей» табличку

ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА

зняла рука з довгими пальцями, що з’явилася з рукава бежевого спортивного піджака. Натомість з’явилася нова табличка. Зі словами

ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК.

6

Перетинаючи міст, авто рухалося ще зі швидкістю п’ятдесят у зоні, де передбачалося лише двадцять п’ять. Таку автівку школярі б відзначили зачудованими й заздрісними поглядами – лаймово-зелений «додж челленджер», припіднятий ззаду так, що ніс був націлений на дорожнє полотно. Через затінені вікна можна було ледве розгледіти захисну дугу, що тягнулася під стелею між передніми і задніми сидіннями. Задній бампер укривали наліпки «ГЕРСТ», «Ф’ЮЛЛІ», «ФРЕМ», «КВЕЙКЕР СТЕЙТ», «ҐУД’– ЄР ВАЙД ОВАЛЗ», «РЕМ ЧАРДЖЕР»[91]. Глушники вдоволено буркали, жирні від дев’яносто шостого бензину, який можна купити лише на автодромі «Оксфорд Плейнз», якщо поїхати на північ від Портленда.

Авто трішки сповільнилося на перетині Мейн і Лорел, після чого повернуло на похилий паркінг перед «Голярнею», тихо порипуючи шинами. У ту мить у закладі не підстригалися. Білл Фуллертон і Генрі Джендрон, перукар номер два, сиділи в кріслах для клієнтів під старими рекламними вивісками «Брілкрему» й олії «Вайлдрут». Вони поділили між собою й читали ранкову газету. Коли водій на секунду розігнав двигун, від чого з труб долинув тріск і простріли, обоє обернулися в той бік.

– Я такої в житті ще не бачив, чиста машина смерті, – сказав Генрі.

Білл кивнув і смикнув себе за нижню губу великим і вказівним пальцями правиці.

– Ая.

Обоє з очікуванням спостерігали, як затихає двигун і відчиняються водійські дверцята. З темних нутрощів «челленджера» виникла ступня в потертому чорному чоботі. Вона була припасована до ноги в тісному вицвілому денімі. За мить вийшов і сам водій, став під невчасно гарячим сонячним промінням, зняв сонцезахисні окуляри й повісив на V-подібний виріз футболки, ліниво й зарозуміло роззираючись навколо.

– Овва, – промовив Генрі. – Здається, перед нами поганий хлопець.

Білл Фуллертон витріщався на таку прояву, тримаючи рубрику спортивних новин у себе на колінах, а нижня щелепа в нього трішки відвисла.

– Туз Меррілл, – видихнув він. – Бодай би я крізь землю пішов.

– Що він тут, бляха, забув? – обурено запитав Генрі. – Я думав, він давно в Мекенік-Фоллз, їм усе скосопизджує.

– Не знаю, – відповів Білл і знову смикнув себе за нижню губу. – Але ти гля’! Сивий, як щуряка, а злий, певно, як собака! А то йому скільки, Генрі?

Той стенув плечима.

– Більше ніж сорок, але менше ніж пядесять, наскіки я знаю. Та й яка різниця взагалі? Він мені все одно проблемним здається.

Наче почувши ці слова, Туз обернувся в бік вітрини з листового скла і підняв руку, щоб повільно саркастично помахати. Чоловіки смикнулися та обурено завовтузилися, ніби парочка старих дів, які щойно усвідомили, що нахабний вовчий свист із дверей більярдної призначено їм.

Туз сховав руки в кишені низьких джинсів і подибав собі геть – портрет чоловіка, у якого достолиха часу й усі круті рухи в дослідженому всесвіті.

– Думаєш, варто повідомити шерифа Пенґборна? – запитав Генрі.

Білл Фуллертон ще трохи посмикав губу. Зрештою похитав головою.

– Скоро він сам дізнається, що Туз повернувся, – сказав він. – Нема потреби мені його повідомляти. Та й тобі також.

Вони сиділи в тиші й спостерігали за тим, як Туз піднімається по Мейн-стріт, доки той не щез із виду.

7

Нікому б і на думку не спало, дивлячись на те, як Туз Меррілл мляво гуляє по Мейн-стріт, що в цього чоловіка є якась безнадійна проблема. Певним чином з цією проблемою міг себе ототожнити і Бастер Кітон. Туз винен певним хлопцям добрячу суму грошей. Більше вісімдесяти тисяч доларів, якщо точніше. Але найгірше, що могли б зробити Бастерові кредитори, – це запроторити його в тюрму. Якщо ж Туз не дістане гроші найближчим часом, скажімо, до першого листопада, його кредитори найпевніше запроторять під землю.

Хлопці, яких Меррілл раніше тероризував, – як-от Тедді Дучемп, Кріс Чемберз і Верн Тессіо – одразу впізнали б його, незважаючи на сивину. Протягом років, коли Туз працював на місцевій текстильній фабриці (яка закрилася п’ять років тому), так би не сталося. У ті дні його пороками були пиво й дрібні крадіжки. Унаслідок першого він значно набрав ваги, а внаслідок другого привертав значну увагу небіжчика шерифа Джорджа Баннермена. А потім Туз відкрив для себе кокаїн.

Він покинув роботу на фабриці, втратив п’ятдесят фунтів внаслідок високих – дуже високих – польотів і перейшов на крадіжку першого рівня через прийом цієї чудової речовини. Фінансове становище почало стрибати вгору й униз, наче йойо, з тією надмірністю, про яку знають лише високоприбуткові трейдери на фондовому ринку та дилери кокаїну. Місяць він міг почати без гроша за душею, а під його кінець мати п’ятдесят-шістдесят тисяч, схованих під корінням мертвої яблуні за його домом на Кренберрі-Боґ-роуд. В один день він мав французьку вечерю з семи страв у «Морісі», а в інший – макарони з сиром «Крафт» на кухні трейлера. Усе залежало від ринку й пропозиції, бо Туз, як і більшість кокаїнових бариг, був сам собі найкращим клієнтом.

Десь за рік після того, як новий Туз – високий, худий, посивілий і обколотий аж до мошонки – виліз із жирового костюма, яким обростав, відколи пішов різними дорогами з державною освітою, він зустрів компанію хлопців із Коннектикуту. Хлопці, крім порошку, торгували зброєю. Як і він, брати Корсони були самі собі найкращими клієнтами. Вони запропонували Тузові свого роду великокаліберну франшизу на території центрального Мейну, і Туз із радістю на це пристав. Це було настільки суто бізнесове рішення, наскільки й ідея почати торгувати кокаїном. Якщо що-небудь у світі Туз і любив більше, ніж тачки й кокс, то це стволи.

Одного разу, коли йому було незручно від відсутності грошей, Туз з’їздив