Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— А й справді, що мені робити? — спитав Ерагон. — Як мені знайти скелю Кутіан?

«От цього я вже не знаю».

— Тоді навіщо ти мені взагалі казав? З таким самим успіхом ти міг просто промовчати.

Солембум блимнув очима, помовчав.

«Я можу сказати тобі ще дещо, — нарешті, озвався він. — Може, це нічого не означає, а може, воно вкаже тобі шлях».

— Про що ти?

«Зачекай трохи, зараз я тобі розкажу… Так ось. Коли ми вперше зустрілися в Тейрмі, в мене виникло якесь дивне відчуття, ніби ти повинен отримати книгу „Доміа абр Вірда“. Мені знадобився деякий час, щоб влаштувати це, але саме завдяки моїм старанням Джоуд і віддав тобі книгу».

Кіт-перевертень підняв другу лапу, діловито оглянув її і заходився вилизувати.

— А чи не було в тебе останнім часом іще якихось дивних відчуттів? — спитав Ерагон.

«Було… Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб… Але воно швидко минуло».

Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» — він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:

«…які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що…»

Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.

— У мене немає на це часу, — сказав Вершник. — Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.

«Можеш попросити когось іншого прочитати її,— Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом, — та якщо в „Доміа абр Вірда“ прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».

Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.

— А чому ти не розповів мені про все це раніше?

«Мені здавалось, що це не так уже й важливо. Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні… Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»

— Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.

«Але ж ми нічого не знаємо напевно, — Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики. — Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття — всього лиш відчуття — що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»

— Може, й ні… Але ти все одно повинен був сказати мені про це.

Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.

Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.

— Ні,— нарешті, сказав він. — Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?

«Таких деталей багато, — меланхолійно відповів Солембум, — але, на мою думку, жодна з них не пов’язана із цим».

— Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією — і з Анжелою, і без неї… Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?

«Чому ж ні? Я знайшов тебе…»

— Це не смішно, — буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: — Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!

«Не знаю».

— Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.

Солембум зашипів:

«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»

— Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю. І яка тоді користь від неї?

«А от це вже не моя провина», — вуха Солембума знов притислись до голови.

— Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні… Думай! Ти повинен знати ще щось!

Солембум загрозливо нявкнув:

«Я не знаю! І…»

— Повинен знати! — перебив його Ерагон. — Інакше ми приречені!

Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум кота-перевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.

Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:

«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».

Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.

«Що? — роздратовано спитав він. — Чого це ти витріщивсь на мене?»

— А що це ти тільки-но говорив?

«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що…»

— Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?

«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».

— Казав.

Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.

«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув», — на диво спокійно мовив він.

Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.

«Нічого не пам’ятаю», — тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.

— Як ти гадаєш, що це може означати?

«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».

Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.

Невдовзі Вершник знайшов потрібну сторінку. Водячи пальцем по рядках рун, він почав повільно читати вголос:

«…На острові