День на роздуми - Олександр Вікторович Зима
Хочеться вірити, що згусток моєї енергії не вмирає разом з тілом, яке живить її, і я зможу існувати в біополях чиєїсь думки і таким чином доживу до тієї пори, коли матеріальні ресурси землян ітимуть на забезпечення життя і розвиток науки, а люди забудуть ту чорну прірву горя, де кане не тільки зброя, а навіть пов’язані з нею поняття.
Ще раз прошу вас передати моє відкриття не Президенту і не відомству нашої оборони, що займається енергетичними аномаліями, а Інституту енергії, де працюють справжні прибічники миру.
До зустрічі, містер Павел… Нехай цей лист ніколи не потрапить до ваших рук: хочу побачитися з вами у своєму затишному котеджі.
— Привітайте від мене свою любу Кет і не поминайте лихом надто практичного Макларена, який спробував одночасно зловити два щастя — багатство і відкриття. Але інакше я й не міг: я — американець, сер».
— Павло опустив руку з листом на стіл. Щось неприродно заглибленим у сутність життя з елементами містики і надто відвертим видався лист Макларена. Та Острожний відніс це на рахунок виняткової ситуації, коли Малькольн хотів висповідатися.
— «Нещастя сталося давно, і вони намагалися обійтися без моєї допомоги, — думав Павло. — Отже, в Америці нікому продовжити справу Макларена. Можливо, це пробував зробити Гаррелсон, якого несподівано забрали з Ранчо Доута? Але чи встиг Гаррелсон щось довідатися у моїй лабораторії? А можливо, і Гаррелсон загинув на полігоні Макларена, але мені про це ніхто не сказав? Я знаю лише одне: Вундстону нема до кого звернутися, серед фізиків лише ми з Маклареном займалися гравіталами. Макларена немає. Залишився лише Острожний. Тільки я, — розмірковував Павло, поглядаючи на рівні стоси паперів, передрукованих Лілі Стауфер. Зверху лежав невеличкий фотоапарат з двома об’єктивами: дубляж ішов на мікроплівку. — Але чому саме на мікроплівку? — запитав себе Павло. І тут пригадав слова дивакуватого лаборанта Френка Гаррелсона: „Крастимуть вас, містер Острожний“. — Ні-ні, вони заберуть не мене, а те, що зафіксує на плівці пунктуальна в роботі Лілі Стауфер. Невже я не бачу, що вони обкрадають мене в моїй же хаті, а коли вкрадуть, то припишуть усе Малькольну, який і вважатиметься автором ефекту гравіталу. Тоді я навіть не зможу довести, що відкрив цей закон самотужки в лабораторії Ранчо Доута. Як я раніше не подумав, що під виглядом технічного сервісу для вченого; який запропонувала Лілі Стауфер, готується грабунок», — картав себе Павло, розпалюючи камін. Потім згріб чернетки, акуратно передруковані оригінали й схеми, поніс їх до вогню. У камін полетіла й фотоплівка, висмикнута з об’ємних котушок спеціального фотоапарата. Ще шукав речових доказів свого відкриття… Пульсуючий пристрій, виготовлений з Кукудзі, був лише пристроєм і годився хіба для того, щоб зупинити збурену хвилю гравіталу. Але код імпульсів був лише в голові Острожного.
— Невдовзі у двері кабінету постукав Вундстон. — Ваше крісло, сер, у кутку, — підказав Павло й підкотив туди стіл-бар.
— Затишно тут у вас, тихо. І начальство ваше далеко, — Х’ю непокоїло те, як сприйняв Острожний трохи змінений текст Малькольнового послання, переписаного роботом-графологом. — Спочатку я теж дуже близько до серця сприйняв трагедію Макларена. А потім почав заздрити Малькольну: треба мати щастя замолоду зіграти свою геніальну роль і вчасно піти зі сцени буденщини.
— Ви думаєте більше про публіку, — дорікнув Павло. — Малькольн поставив нас лише перед фактом свого таланту. Скористатися ж з його відкриття навряд чи пощастить, містер Вундстон.
До кабінету зайшов Кукудзі.
— Я не заважатиму вам? Після такого обіду навряд чи зблисне путяща думка. До того ж вас, містер Х’ю, мабуть, цікавитиме імпульсна установка, над якою ми працювали удвох з містером Острожним.
— Безперечно, — сказав Х’ю. — Ви обоє — великі фізики сучасності, а я лише адміністратор. Я не можу навіть вплинути на жодного з вас, панове, як може це зробити з своїми підлеглими директор концерну, що штампує ґудзики.
— Але від вас залежить, чи знадобляться комусь ті ґудзики, містер Вундстон, — зауважив Павло. — Вас, напевне, дивує, чому я не кваплюся з поїздкою на полігон Макларена?
— Це не входить у ваші обов’язки, сер, але я гадаю, ви товаришували з Малькольном, і його заповіт, напевне, не залишить вас байдужим до права американців на відкриття їхнього співвітчизника.
— Ви знаєте, про що писав Малькольн, сер? — швидко запитав Павло.
— Я просто добре знав Макларена, — повагом відповів Вундстон, ретельно струшуючи попіл з сигари. — Я можу здогадуватися, про що міг писати, йдучи на ризикований експеримент.
— Відкриття — це не просто нова модель машини, яку патентує фірма, рятуючись від конкурентів, — сказав Павло. — Ви добре знаєте, що відкриття належить людству, а не тільки учасникам експерименту на Ранчо Доута.
— Без права передачі його солдатам, — підказав Кукудзі.
— Це нагадування зайве, — буркнув Вундстон. — Якщо ж говорити про хвилю гравіталу, то навряд чи можна навіть думати про те, що її енергія придатна для війни.
— Я мав на увазі не війну, а зброю, — уточнив Кукудзі. — Енергія гравіталу, якщо її осідлати, зацікавить не тільки власників карет. Її обов’язково впряжуть у бойові колісниці, сер.
— Ви не перебільшуєте, сер? — запитав Вундстон.
— Це жахлива ймовірність, містер Вундстон, — наголосив Острожний. — Енергія гравіталу перевершує людську уяву, що досі замикалася на швидкостях світла і тепловіддачі ядра атома. Енергія, сер, не зникає, а йде до своєї межі найбільших відстаней, щоб потім повернутися до первісного стану максимальних мегаколивань.
— Це, вибачте, уже з сфери фантастики, містер Острожний, — благодушно зауважив Вундстон.
— Можливо, ви й маєте рацію, — заперечив Кукудзі. — Але людство, як і дерево, рос_те з кожним днем, і не нам планувати, коли і який плід пізнання вродить на генетичній гілці нашої цивілізації. Біда в тому, що ми не завжди готові скористатися з інформації пізнання і, неначе дикуни, не тільки гріємося біля багаття прирученої енергії свого відкриття, а й намагаємося ним підпалити чужі вігвами.
