День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

в’язниці, щоразу обманювати її, приховуючи докори совісті. — Якби вона була лише багатою і її можна було відпустити в море на власній яхті, знаючи, що міна спрацює в потрібний момент, тоді я не мав би гріха на душі, а так колись доведеться замурувати в цій затишній кімнаті з примарним вікном, де на кожен день приготовлено інший слайд — цілий рік на екрані неіснуючий сад. Це буде останній притулок для великої Хілди, що таємно замахнулася на трон всепланетної цариці. Ні, жінкам не можна довіряти влади. Дурні й нещасні англійці. Вони досі, як діти, граються в королев. Дайте тій невинній жіночці віжки та загнуздайте увесь світ, тоді самі відчуєте, як уміє бити тендітна рука. Хілда здається вже зараз найжорстокішою відьмою, яку навіть важко уявити найсміливішим дітям. Це, напевне, одна з тих, кого породила кров Горгони або трутизна її гаддя. Жінка, котра погоджується вбити розум, народжений жінкою, — остання гріховодниця, яку вже не простить ні бог, ні природа. Тому Хілді вготована така доля. — Френк намагався притлумити голос власної совісті. — Якби вона тільки обмежилася грішми, як я, а не думала про владу, вона б купалася в розкошах».

До кімнати ввійшла Хілда Брайнт. Френк зауважив, що вона стала надміру нервова, рухи її були різкими, говорила голосно й насуплювала брови, ніби звинувачувала співрозмовника в тому, що він зіпсував їй настрій.

— Сідайте, — звеліла Френку. — Пообідаємо разом. Я давно не була за столом у такому товаристві, Джім. І не вигадуйте, що прийшли провідати, що за ворітьми вас чекає ревнива довгозуба Мері. Невже ви ЇЇ любите, Френк? Може, вона відьма? Такі зуби мають тільки нечестивці. Не лягайте з нею спати в одне ліжко, інакше вона колись уночі виссе з вас кров. Он ви який рожевий на щічках! 1 очі блакитні й невинні, як у дитини. Ви необачно довірливі, Джім. Дивуюся, як ви досі не занапастили ні себе, ні президента. — Хілда добула з дерев’яної скриньки сигару. Френк вирішив помовчати й дати Хілді виговоритися.

— Дякуючи Гленду, ми завжди маємо змогу їсти свіжу городину. На огірках ще тремтить ранкова роса.

— Тут справді випадає роса? — здивувався Френк. — Може, огірки просто кроплять з поливальниці?

— Ні, випадає роса. Це не важко зробити: тут значно нижче небо, і роса падає набагато важча.

— Це добре.

— Так, непогано. І робота посувається швидко. Правда, матеріал не завжди однаковий, тому Джою доводиться щодня вивозити чимало браку із нашої комфортабельної нори.

— Я зустрів одного на головному майдані. Він міряв кроки своєї тіні.

— Завтра він побачить світ. Я навіть заздрю йому, Джім. Цей чоловік свято вірить у своє відкриття. Його завжди пригріє чиясь добра душа: він став людиною, чий голос доходить до бога. Таких людей люблять, вірять у їхні пророцтва, їм не потрібні гроші, їх не гризе сумління, не лякає майбутнє — ці люди здобули земний рай. Ще за життя. Я майже щодня ощасливлюю якогось жебрака, і він мандрує світом, вигадуючи нечувані химери. А що чекає мене, Джім? Старість і жахливі примари, які неодмінно породжує старечий розум, пам’ятаючи свої гріхи. Це природно, Джім. Ми тоді готуємося до зустрічі з богом і, уповаючи на його милість, хочемо вимолити прощення.

— Усі ми грішні, одначе ж хтось потрапляє в рай.

— Це ви говорите для мене, бо не вірите самі собі. Я хочу похвалитися першим успіхом і випити за це, Джім.

Френк відмовився від напою й дивився лише, як чорнюща, наче мара, Хілда піднесла до своїх губ важкий келих з густим червоним вином.

«Коли вона закінчить свій експеримент, на ній теж треба буде випробувати схему „вічного блазня“ — нехай раює за життя, — подумав Френк, відчуваючи внутрішній страх перед цією жінкою. — І це буде справедливо, — виправдав себе Джім. — Лікар і вчений повинні випробувати на собі те, що має зцілити чи вбити людину».

— Ви дивитесь на мене так, ніби жалієте. Не треба, Джім. Я не люблю страдницьких очей і не шукаю в них співчуття. Людина — це робот, якого колись створили й на радощах спалили схему машини, здатної думати й гоїти себе, не потребуючи ремонту. Біда в тому, що думаючі блоки надто недосконалі й завжди стоять на межі збою, який ми називаємо безумом. Знаєте, Джім, я відкрила одну маленьку таємницю. Ви про неї не чули, — весело сповістила Хілда й згадала про обід. — Гадаю, ви не гидливі, сер, і дивитесь на речі реально?

— У моєму віці мене вже нічим не здивуєш, міс Хілда.

— Так от, ніщо у світі не може існувати без свого паразита, як і людина — без воші. Зауважте, жебрак, котрий часто зазирає в рубці своєї одежини, ніколи не знає жовтяниць і не страждає від мігрені.

— Можливо, але я волію краще не знати цієї гидоти, ніж таким способом урятуватися від жовтої немочі, - бридливо скривився Френк. «Хілда теж на межі божевілля. Треба швидше закінчувати експеримент і вдаватися до послуг Вундстона. Цей здоровань має міцніші нерви. Хілда зробила своє вже тим, що домоглася фільтрації думок Острожного й передала геній його відкриття Малькольну. Шкода, він так непередбачено загинув».

— Це дискусійне питання, Джім, — продовжила своє Хілда. — Але ним займаюся не лише я. Це питання життя і смерті цивілізації. Ви знаєте, що в стерильних умовах польові коники народжуються без черевця? А-а, не чули! Мені важливо розгадати цю таємницю й забезпечити вас такими рабами, які б навіть без допомоги паразитів були застраховані від епідемій і небажаних наслідків у своїх дітях. Мені необхідно домогтися стійкого імунітету, щоб раз і назавжди встановити програму в генах живих роботів, не здатних до самоаналізу й творчості.

— Якщо ви це розглядаєте в такому ракурсі, тоді ви справді великий учений, міс, — шанобливо мовив Френк. — Прошу надалі не зважати на умовності й вимагати все необхідне для форсування вашої проблеми. І подумайте над тим, як швидше оснастити наші спеціальні десантні загони нейрошоковими установками.

— Ви обіцяли, Джім, що я знову зможу зайнятися нейрорадіохірургією, як