Діти Дюни - Френк Херберт

Лист до ДАПТ, приписуваний Проповіднику

Лето вийшов із трансу з лагідною плавністю, яка не відокремлювала різко одного стану від іншого. Просто один рівень свідомості перейшов у інший.

Знав, де він. Енергія протекла крізь нього, повернувшись, але водночас він відчув смертоносну загрозу: повітря у запечатаному диститенті майже не містило кисню. Знав, що, уникаючи руху, він потрапить до понадчасової мережі, вічного тепер, де всі події співіснують. Ця перспектива вабила його. Він бачив Час як умовність, сформовану колективним розумом усіх обдарованих чуттями істот. Час і Простір були категоріями, накинутими Всесвіту його Розумом. Він мусив лише вивільнитися з множинності, у яку його заманили пророчі видіння. Сміливий вибір може змінити сьогочасні майбуття.

Якої сміливості вимагала ця мить?

Стан трансу надив його. Лето відчув, що перейшов із Алам аль-Митгаль у дійсність лише для того, аби виявити їхню ідентичність. Він хотів зберегти магію рихані-дешифрування цього одкровення, але мусив щось вирішувати, аби вижити. Його непохитний потяг до життя послав свій сигнал через нерви.

Різко потягся правою рукою туди, де залишив ущільнювач піску. Ухопив його, перевернувся на живіт і розкрив сфінктер тенту. По його долоні сплив піщаний струмок. Працюючи в темряві, задихаючись застояним повітрям, яке його підганяло, він швидко вирив тунель угору, нахилений під гострим кутом. Шість разів долав відстань, рівну довжині свого тіла, перш ніж вирвався у темряву та чисте повітря. Вислизнувши на залитий місячним сяйвом підвітряний схил довгої покрученої дюни, виявив, що приблизно третина висоти відділяє його від її вершини.

Над ним світив Другий місяць. Швидко пропливав угорі, ховаючись за дюну, а зорі вкладалися довкола його шляху, як блискучі камені обабіч стежки. Лето шукав сузір’я Мандрівника, знайшов його й повів поглядом уздовж витягнутої руки до діамантового блиску Фум аль-Хаут, полярної зірки півдня.

«Ось тобі твій клятий Усесвіт!» — подумав він. Якщо дивитися зблизька, то це було жваве місце, схоже на пісок довкола нього, місце змін, унікальності, накладеної на унікальність. Здалеку, однак, видно було лише схеми, а ці схеми схиляли до віри в абсолюти.

В абсолютах можемо загубити свій шлях. Це змусило його згадати звичну пересторогу фрименського прислів’я: «Хто згубить дорогу в Танзеруфт, згубить своє життя». Схеми могли вказати дорогу, а могли й заманити в пастку. Слід пам’ятати, що схеми змінюються.

Він глибоко вдихнув і взявся за роботу. Прослизнувши назад до тунелю, згорнув тент, витяг його й перепакував фримпакет.

Уздовж східного горизонту почала з’являтися ранкова зоря барви вина. Він закинув на плече свій пакет, вибрався на вершину дюни й став там у холодному передсвітанковому повітрі, аж доки не відчув тепла сходу сонця на правій щоці. Тоді підвів фарбою очі, щоб зменшити віддзеркалення. Знав, що тепер йому краще власкавити пустелю, ніж боротися з нею. Поклавши тюбик з фарбою у пакет, потягнув ковток води зі своїх водотрубок. Вийшло кілька крапель, а тоді повітря.

Опустившись на пісок, він оглянув свій дистикост і врешті дістався помпоп’ят. Вони були хитро продірявлені голковим ножем. Він вислизнув із комбінезона й полагодив його, але шкоди вже було завдано. Щонайменше половина води його тіла зникла. Якби не водна пастка дистикоста… Він міркував про це, вдягаючи комбінезон. Як дивно, думав, що це виявилося для нього несподіванкою. Це було очевидною небезпекою невидимого майбутнього.

Лето присів навпочіпки на вершині дюни, пригнічений самотністю цього місця. Зір його блукав, шукаючи в піску отвору, з якого зі свистом виходило б повітря, якоїсь неправильності дюн, що вказувала б на прянощі чи діяльність хробака. Але буря встигла поставити на все довкілля печать однаковості. Він витяг зі свого пакета гупало, встановив його й розгойдав, прикликаючи Шай-Хулуда з глибин. Потім відійшов і зачекав.

Хробак довго не надходив. Лето почув його раніше, ніж побачив. Повернувся на схід, де підземні поштовхи змусили повітря дрижати, і чекав першого оранжевого зблиску пащі, яка мала з’явитися з-під піску. Хробак здійнявся з глибин із гучним сичанням пилу, що затуляв його боки. Звивиста сіра стіна проминула Лето, а він всадив свої гаки й легко, наче по сходах, вибрався вгору. Піднявшись, він великою дугою повернув хробака на південь.

Гнаний гаками, хробак набирав швидкості. Вітер лопотів одягом, б’ючи Лето в обличчя. У нього було відчуття, наче щось жене його так само, як він жене хробака, інтенсивною течією творіння у його стегнах. Кожна планета має свій період, але й кожне життя теж, нагадав він собі.

Хробак був того типу, який фримени звали «буркотуном». Часто закопував передні пластини в пісок, водночас відштовхуючись хвостом. Це спричиняло гуркіт, а частина його тіла здіймалася з піску, наче рухома гора. Проте це був швидкий хробак, а коли вони ловили попутній вітер, то викиди з пічки його хвоста обпікали Лето пекучим бризом. Бриз був повний гострого запаху, перемішаного зі свіжим киснем.

Доки хробак швидко рухався на південь, Лето дав волю своєму мозку. Намагався думати про цей перехід як про нову церемонію у своєму житті. Вона мала втримати його від міркувань над ціною, яку він мусив заплатити за свій Золотий Шлях. Подібно до давніх фрименів, знав, що йому доведеться прийняти багато нових церемоній, аби його особистість не поділилася на частки-пам’яті, аби назавжди зупинити шалених мисливців, які чигали на його душу. Суперечливі образи, яких ніколи не об’єднано, мусять тепер бути включені в оболонку живої напруги, поляризаційної сили, що керувала ним зсередини.

«Завжди новизна, — подумав він. — Я завжди мушу знаходити нові нитки поза моїм видінням».

У раннє пообіддя його увагу привернула опуклість спереду й трохи справа від визначеного шляху. Ця опуклість поступово ставала вузьким пагорбом, скелею, що здіймалася саме там, де він і сподівався.

«Тепер, Намрі… Тепер, Сабіхо, побачимо, як ваші брати сприймуть мою появу», — подумав він. Попереду була найделікатніша нитка, більш небезпечна своїми принадами, ніж відкритою загрозою.

Пагорб довго змінював свої обриси. Якусь мить здавалося, що це пагорб рухається назустріч Лето, а не Лето до нього.

Хробак, уже втомлений, повернув ліворуч. Лето зісковзнув із величезного схилу, аби наново закласти гаки і втримати гіганта на прямому курсі. Відчув у ніздрях делікатну різкість меланжу, ознаку багатої жили. Вони проминули схожі на лишай плями лілового піску в тому місці, де вибухнули прянощі. Лето твердо тримав хробака, доки вони не минули жили. Бриз, що ніс аромат кориці, певний час переслідував